Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Він думав, що давно вже залишився сам, як раптом серед перехняблених від вітру хрестів і могильних плит із нерозбірливими епітафіями побачив удалині, у мерехтливих відблисках смолоскипів, батька — і поруч з ним Лілі.

Лілі заспокійливо поклала руку на плече старого, потім відійшла від нього, рушила до Берінга, наче хотіла йому щось повідомити, і сказала:

— Я відведу його додому. — Вона взяла перемазані глиною крижані руки Берінга у свої і стала їх зігрівати своїм диханням. Коли ж він хотів забрати руки, тому що хотів закрити ними обличчя, вона обійняла його. Не маючи сил винести цю близькість, він розгублено зробив крок до батька, але Лілі м'яко втримала його.

— Не треба. У нього язик заплітається. Я сама проведу його.

Батько під руку з Бразилійкою зник поміж хрестів, а Берінг тим часом вийняв траурні смолоскипи із замету і втикнув їх у могильний горбик, що нагадував тепер про земляні піраміди, які громади спокутників зводили на полях давніх битв, на місці зруйнованих таборових бараків і досі на річницю укладення миру прикрашали коронами зі смолоскипів. Потім він втомлено сидів на снігу і зчищав глину з інструменту, щоб на зворотному шляху не забруднити м'які сидіння «Ворони».

Коли він нарешті покинув цвинтар і повільно, реально пішим темпом, котився уздовж каштанової алеї і набережною назустріч своєму майбутньому, майже всі вікна в Моорі були вже темними. Цієї ясної безмісячної ночі, що розкинулася понад горами і перетворила озеро на бездонне провалля, кожен був сам по собі — напівсліпий коваль на своєму голому пагорбі; Лілі, яка там, нагорі, розігріла йому суп і пішла, Лілі у своїй вежі і Охоронець у Собачому домі. Тієї ночі він лежав на підлозі великого салону, зусібіч відчуваючи теплі собачі тіла, і вві сні тулився до сірого хазяйського дога.

Він чує свист рибалочки і хрипле бурчання сполоханого кропивника. Часом, коли задрімає під балаканину сільських ластівок та одноманітні наспіви гаїчок, будять його дзвінкі застережні крики вівсянки. Проте він не піддається омані: це шпаки, великі пересмішники, які однаково добре вдають і дроздів, співучих і чорних, і крик боривітра, і нарікання сича, — і часто, як ніколи за всі ці роки, він чує цієї весни соловейка, що розпочинає свої несамовиті строфи меланхолійними переливами.

Він слухає птахів на світанку, лежачи без сну на постелі в більярдній або серед сплячих собак на паркеті великого салону. Тепер він часто ночує з собаками і кожного разу мимоволі усміхається, коли вони уві сні ворушать вухами в такт пташиному співу. А до нього тоді злітаються давні, знайомі імена птахів, немов спурхують із тих загублених списків, які він у свої шкільні роки вів у незаповненому батьківському журналі для замовлень: мала срібляста чапля, біла чайка, гірська трясогузка, польовий лунь та лебідь-кликун… Але цієї весни повертаються не самі лишень імена, повернулася і здатність, а головне — радість від удавання пташиних голосів — підсвистувати, підспівувати чи просто особливим чином клацати язиком; деколи виходило настільки схоже, що собаки спантеличено обнюхували вкриту заростями дротяну огорожу вілли «Флора», коли він копіював фазана або куріпку.

Слух у нього знов навдивовижу тонкий, як тоді, у перший рік життя, коли він, зачарований голосами курей, гойдався у своїй колисці серед темряви. Часом він із заплющеними очима сидить на веранді і потріпує за загривок якогось пса, відчуваючи силу або слабкість кожної тварини у зграї за самою тільки еластичністю чи ламкою сухістю шерсті, і тоді йому здається, ніби слух, нюх, шкіра та кінчики пальців прагнуть по-новому розшифрувати світ як поєднання шорстких, потрісканих і рівних поверхонь, болючих чи заспокійливих шумів і мелодій, ароматів і смороду, прохолодних, теплих, гарячих, мов лихоманка, температур, застиглих форм буття і таких, що дихають.

Йому важко розрізнити ніжні, як тонкий серпанок, вкраплення у кристалах, які йому іноді показує Амбрас — підкликає до себе і підносить до очей турмалін або нешліфований смарагд. Але коли Собачий Король дає йому свій експонат до рук, він ніби відчуває не тільки найтонші вростки, але й саме заломлення світла. Навіть коли дефект зору затемнює йому висячі сади всередині каменів, він все одно знає, про що з таким захватом говорить Амбрас. Тоді він киває, може, й частіше, ніж треба, щоб відвести від своїх очей всяку підозру: Так, звісно, авжеж; він бачить, він усе бачить, що йому показує Амбрас. Але — цю таємницю Охоронець береже так, ніби йдеться не тільки про його проживання в Собачому домі, але й про саме життя, — він на шляху до темряви.

Адже, думає він, коли ще людина набуває такої гостроти слуху та чутливості пальців, — лише коли сліпне. А відтоді як він поховав ковалиху у ямі чорній та бездонній, як сама земна глибина, в його погляді зяє не одна діра, до якої він встиг звикнути, а ще й друга, ніби відображення цієї глиняної ями! І деколи біля затіненого краю свого поля зору він ніби вже бачить, як напливає суцільна темрява, всепоглинальний, непроникний морок.

Вже на другий день після похоронів, коли холодне сонце зійшло над горами, осяявши моорський берег, сніг одразу вказав йому, що друга діра в його очах не підлягає жодному сумніву. Він міг скільки завгодно перевіряти на нещадній білині снігових полів своє допіру неушкоджене око, та сніг цього ранку знов і знов показував йому дві сліпі плями.

Наступного тижня, ніби вся ця білість виконала своє завдання, зима розтанула у відлизі, а пізніше — у шелесті дощів так рано й так швидко, як уже не було багато років. Гірські схили були всіяні прожилками струмків, а в каменоломні з деяких терас звіювались прозорі вуалі водоспадів. Озеро затопило пароплавний причал і навантажувальну платформу