Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

— Ага, з Айзенау! — пригніченим голосом озвався секретар.

Мабуть, і справді ці, з Айзенау. Соляні копанки Айзенау розташовані в Кам'яному Морі на такій висоті, що в тамтешньому селищі, напевно, і не чули попередження про вибух. Снігу навалило стільки, що за останні дні навряд чи хто спускався звідти до озера, ну і тим більше жоден моорець певно не піднімався туди до них, щоб розповідати приозерні новини… Це точно з Айзенау, більше нікому. Пробилися крізь замети. Вони завжди приходили двадцять другого січня, у день Святого Вінсента, зі своєї долини на Сліпий берег, клали вінки до підніжжя Великого напису і на кожному кам'яному рядку запалювали цілі букети смолоскипів. Як нагадування про те, що комендант баракового табору при каменедробарці був уродженцем Айзенау і одного разу двадцять другого січня особисто відправив до замінованої штольні дев'яносто учасників невдалої масової втечі, а потім наказав її підірвати.

Решту в'язнів табору привели тоді до отвору штольні, і вони, вишикувані шеренгами, стояли на морозі, спостерігаючи як утікачів заганяють до гори. Потім «погоничі» вийшли звідти. Далі кілька хвилин було тихо. А потім чорна кам'яна паща штольні раптом загарчала, відригуючи на стрій в'язнів уламки скель і вогонь, а величезна ударна хвиля пробила діри в їхніх рядах. Коли дим розсіявся, і лише крижаний пил опадав на очевидців, паща вже зімкнулася назавжди.

— От ідіоти, — повторив гаазький агент Армії і скоса глянув на Собачого Короля, немовби сподіваючись на схвалення. Спокутники тим часом уже далеко заглибилися в червону зону.

— Більше трьох десятків, — сказав агент і впівголоса дорахував майже до сорока. Про попередження мешканці Айзенау, може, й не чули, зате вони могли чути про присутність солдатів, тому і йшли такою численною групою. Армія, як і раніше, схвально дивилася на стелламурівські процесії і час від часу винагороджувала учасників паливом, сухим молоком і батарейками.

— Давай бігом, — сказав Собачий Король своєму Охоронцеві. — Біжи, якщо можеш, і скажи їм, щоб більше ні кроку далі. Скажи, хай зариються у сніг. А якщо вони моляться і співають, хай не закривають ротів. Скажи їм, що вони мусять не стуляти свої писки.

Кинувшись із сутінків секретаріату в сліпучо-яскравий зимовий день, Берінг не думав ані про спокутників з Айзенау, ані про ударну хвилю, ані про загрозу дощу з уламків. Він думав про обличчя Лілі, про її очі, про її погляд, який полетить йому назустріч, коли Амбрас почне розповідати їй, як він біг крізь сніги. «Треба було бачити його… — можливо, скаже Амбрас. — Треба було бачити, як він летів крізь снігові замети до цих придурків».

Сніг був сухим і сипким. У деякі замети Берінг провалювався по пояс і, добігши до червоних прапорців, зовсім захекався. Йому здалося, що на такій відстані спокутники точно мають його почути, і він почав кричати до них. Але в цей мороз і через задишку голос його виявився надто слабким для цих білосніжних просторів. Хоча над головою розкинулося безхмарне синє небо, вітер зривав сніговий пил з гребенів заметів, огортав ним крики Берінга і відносив туди, звідки він з'явився. Стійте! Зупиніться! Зупиніться, чорти б вас забрали! Спокутники не чули. Вперто крокували назустріч невидимому вулканові.

Доведеться йти за ними вглиб забороненої зони. От ідіоти! Вони ведуть його в грізну бурю, під град уламків. Тепер він усе ж боявся потужної бурі, адже одного разу, після того невдалого вибуху в кар'єрі, до того ж без жодного попередження, їм із Собачим Королем уже випало пережити удар цієї стихії. Тоді йому пощастило, він всього-на-всього вичісував пил з волосся хазяїна. Але той каменепад, мабуть, дрібничка порівняно з тим пеклом, яке загрожує йому зараз, з хвилини на хвилину. І чи повернеш зараз назад? На очах у свідків, що зібралися в моорському секретаріаті, на очах у Собачого Короля, що спостерігає за ним крізь бінокль? Повертати вже пізно. До замурзаних сажею облич вдалині тепер ближче, ніж до спостерігачів за забитими вікнами секретаріату. Давай бігом, якщо можеш. Собачий Король хотів, щоб він продемонстрував на цих білих просторах свою силу? Треба йти вперед.

Накульгуючи в заметах, намагаючись бігти, він вириває зі снігу червоний прапорець і починає щодуху ним розмахувати. Нарешті дістається слідів, залишених процесією, але і по цій стежці, яку швидко замітає снігом, просувається вкрай повільно. Дихати нічим — крикнути неможливо. Одинадцята година. На моорській дзвіниці б'є годинник; з такої відстані ці звуки більше подібні на удари молота по ковадлу, ніж на дзвін. Після останнього удару, в тиші між завиваннями вітру, Берінг уже чує наспіви спокутників; він зупиняється перевести подих, а голосу все нема. Давай бігом, якщо можеш.

Аж тепер він згадує, що голос-то йому зовсім не потрібен. Розлючений тим, що ніяк не наздожене процесію, він вириває з-під хутряної куртки пістолет, здіймає його високо над головою і стріляє в зимове небо. Якщо грім пострілу не лише сполохає цих бевзів попереду, але й видасть Армії власника вогнепальної зброї — нехай, йому байдуже. Він лиш хоче, щоб тамті зупинилися, щоб минулася задишка і щоб місія, покладена на нього Собачим Королем, була виконана.

Ну нарешті: дехто зі спокутників озирається, дивиться на озеро, на Моор. На нього.

Берінг опускає пістолет і розмахує прапором. Хоче крикнути, але з горла знову виривається лише хрип. Процесія нерішуче зупиняється, всі витріщаються на озброєного, який, хитаючись, бреде до них. П'яний, чи що? Спокутники хапаються за держаки своїх прапорів, тримають їх мов списи. Чого йому треба? А якщо це напад? Якщо цієї ж миті з білосніжної засідки вискочить ціла зграя, накинеться на поминальні реліквії? Невже прапори й транспаранти знову буде спалено, а на них же лише слова великого Стелламура: Пам'ятати вічно. Не вбивай.

Напад?

Навряд чи, він же один.

І ніхто не йде за ним.

Але в нього зброя.