Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
— Не чіпай гвинтівку! — крикнула до нього зв'язкова, партизанка, незнайомка. — Гвинтівку ми візьмемо з собою, — продовжувала вона вже значно м'якше, допомагаючи йому сісти в сідло.
Притихлий і все ще п'яний від горобинівки, сидів він на широкій кінській спині, сидів нарешті так само високо, як під час війни, доки ця жінка, яка точно не мала стосунку до його армії, прив'язувала віжки до в'ючного сідла мула. На цьому мулі вона й рушила попереду нього.
Гірська стежка до Моору була скелястою та крутою, з глибини до них часом долітав шум льодовикових струмків. Двічі Лілі в останню мить встигала запобігти біді: старий мало не зірвався з коняки у прірву; проте вона уникала пологіших шляхів уздовж дна долин, щоб стороною обійти шлагбауми та контрольні пости, де могли бути солдати, але з тим самим успіхом — голомозі та «шкіряні». Хоча той факт, що старий сам-один дістався Крижаного перевалу, свідчив про те, що цього разу біля шлагбаумів нікого не було, Лілі не йняла віри цьому мирному затишшю, як і мирному часу загалом, і надала перевагу своєму звичайному маршрутові перед легкою дорогою.
Але коли Вояка вдруге з'їхав з сідла і лише стремено, в якому застряг його грубий чобіт, врятувало бідолаху від падіння у прірву, вона пересіла до нього на коня й наказала міцно за неї, за Лілі, триматися, а він незабаром опустив голову їй на плече і захропів.
Рано ввечері вони дісталися затонулого в заростях моорського роздоріжжя, до розтрощеної снарядами сторожової вежі біля централізаційного посту, до порожнього залізничного насипу, яким колись мчали поїзди — до моорського берега або до каменоломні. Тут Вояка раптом випростався у сідлі, немов його розбудив брязкіт стрілки, дзвін металу.
— Красиво, — сказав він потім і, як дитина, показав на озеро, що лежало внизу, під ними, темне й спокійне. — Красиве озеро.
Далеко на просторах цього озера — білий корабель, що ріже водяне дзеркало конусом кільватерного струменя: «Спляча грекиня» йшла до Сліпого берега.
Цього вечора Лілі не повезла вар'ята на Ковальський пагорб, а доправила його прямо до моорського стаціонару — критого хвилястою бляхою барака, де учасники однієї з громад спокутників у міру своїх вмінь надавали першу допомогу пораненим у каменоломні та потерпілим від нальотів, а потім доправляли їх до гаазького лазарету. Попри те, що на п'ять залізних койок барака припадало зараз всього двоє пацієнтів, санітар, який за столом під вхідними дверима грав з поромником у карти, сказав, що для маразматиків та вар'ятів тут нема місця. А якщо Лілі все ж хоче залишити старого, нехай лишає, але, по-перше, цей їй дечого коштуватиме, а по-друге, найпізніше через три дні їй доведеться забрати його звідси і відвезти до Гаагу або ще кудись. Поки Лілі домовлялася із санітаром, від Вояки різко засмерділо.
— Він під себе ходить, — сказав санітар, — його треба сповивати. За окрему плату.
Вояка вирішив, що він потрапив до ворожого польового шпиталю, і не бажав розставатися ані з шоломом пожежника, ані з орденами, навіть коли санітар повів його до умивальної, в закуток, де стояв дерев'яний кадіб і декілька бляшаних відер. Лише після того, як Лілі сказала, що за всіма законами воєнного часу він тепер полонений, і якщо буде виконувати розпорядження санітара, з ним чемно обходитимуться, — лише після цього Вояка дозволив зняти з себе шолом, ордени й одяг. Потім Лілі, вручивши санітару жувальний тютюн, шнапс і талон на каністру гасу, вирушила до Собачого дому.
— Я їй сказав, що твоєму батькові не місце в бараці для хворих чи в лазареті, його треба відправити до пансіону для ветеранів, — повторив Амбрас того вечора, коли Лілі розповіла Охоронцеві історію Вояки і їхнього повернення з Крижаного перевалу. Виконавши німий наказ Собачого Короля, Берінг відкоркував ще одну пляшку червоного і теж сів за стіл.
— До пансіону? В Гаазі? — запитав він.
У Гаазі Спілка колишніх фронтовиків тримала пансіон для ветеранів, розташований у приміщенні готелю, на фасаді якого й досі висіла вибілена негодами вивіска — Готель «Еспланада».
— Ні, я маю на увазі не «Еспланаду», — відповів Амбрас, — не Гааг. Я кажу про пансіон у Бранді.
У Бранді? Але ж це вже за перевалом. По той бік зонального кордону. У Бранді починалася рівнина. Тому, хто збирався до Бранду, була потрібна перепустка і поважна причина, або він мав добре знати обхідні шляхи, ось як Лілі.
— Чому в Бранді? — спитав Берінг.
— Тому що в Бранді про нього подбає Армія, а в Гаазі старий довго залишатися не зможе, — відповів Собачий Король. — І він не зможе, і взагалі ніхто.
Лілі, що схилилася до дога, що лежав під столом, і нашіптувала йому ласкаві пустотливі клички, випросталася так різко, що собака теж налякано підскочив.
— Що означає «ніхто»? І він, і взагалі ніхто. Що це означає?
Ніхто. Немов ненароком зронивши це магічне слово, що заклинає безлюддя, глушину та пустелю, і мимоволі зважуючи тепер, чи варто говорити далі, взяти це слово назад чи просто змовчати, Амбрас відповів по довгій паузі, під час якої чути було лише як чухмариться дог:
— На озері… На озері ніхто не зможе залишитися. У наступному році Армія оголосить приозер'я забороненою зоною, навчальним полігоном… Увесь береговий район, всі селища аж до Айзенау, бурякові поля й виноградники стануть театром воєнних дій для бомбардувальників і танкових частин.
