Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Ставок був скутий кригою. Очерет засох, стебла поламані вітром. Крони дерев, дахи Моору, зарості кущів — усе, що кілька хвилин тому гнулося під тягарем снігу, тепер було голим і порожнім, позбавленим усякого тягаря: ударна хвиля найбільшого з часу моорського бомбардування вибуху змела сніг із гілок та сучків, з дахів будинків і сараїв, оголивши вбогість узбережжя. Але ковалиха, вийшовши з дверей хліва на вулицю, бачила це все інакше. Від довгого сидіння в темряві у неї перед очима танцювали пурпурові та синьо-зелені тіні, що здавалися їй квітками. Квітки у чорних кронах дерев. Пресвята Діва звеліла деревам розквітнути серед зими. Де б Вона не з'явилася, там завжди наставала весна.

Грім Її з’яви змінився тепер тишею, на узбіччях якої, десь далеко-далеко, брехали собаки. Там, у білосніжній далині, рвався до неба вогонь, палало нечутне вогнище, вогонь без жодного шереху. Але ставок! Ставок був порожнім, води його — суцільна крига.

Якою втомленою почувалася ковалиха на світлі, якою безмежно втомленою. Квіткове диво змело сніг з дерев і дахів, але не з дерев'яної лавки, яка стояла попід стіною будинку, так само біла й зимова. На цю лавку стара й сіла, опустилася на снігову подушку, схилилася до крижаної стіни. Квіти поступово згасали.

Ця далека пожежа, напевно, й була тим потужним сяйвом, що прорвалося до неї в погріб і освітлювало їй шлях з глибини в горішній світ? Довго ковалиха не зводила очей з полум'я, що робилося меншим і меншим, марно намагаючись розрізнити у вогні постать Цариці Небесної. Сяйво повільно опускалося на голу землю, і з ним опускався додолу її погляд, доки в очах не відобразилася лише згасла пустеля, опушена чорними деревами і гілками.

Через день після вибуху батько Берінга вперше за багато місяців прошкандибав зі свого пагорба вниз, до Моору, залишивши в засніжених вуличках п'яний зиґзаґ слідів. Часом його так хитало, що він мимоволі зупинявся, чіпляючись за стіну, за флагшток на плацу, і лише за декілька хвилин міг продовжити свій шлях. Він не звернув уваги ані на армійську колону біля секретаріату, яка готувалася до вимаршу, ані на торгівця дровами — той сторопіло привітався з передка своєї кінної фури і почав було розповідати, що вчора процесія спокутників з Айзенау з барабанами і трубами забрела до зони вибуху і тільки дивом обійшлося все більш-менш, лише кілька поранених.

— І твій син, — кричав з передка торгівець навздогін ковалеві, — цей вар'ят, звісно, був тут як тут.

Старому знадобилося декілька годин, щоби вибратися з Моору, залишити позаду тераси виноградників, прибережну дорогу і, подолавши для скорочення шляху виснажливі сходи, дістатися воріт вілли «Флора». Пси в ту ж мить збіглися до воріт і з лютим гавкотом стали кидатися на ковані прути. Проклинаючи собацюр, він лупив палицею по ґратах, намагаючись відчинити стулку воріт, і без сумнівів ступив би крок прямо в зубасті пащі зграї, але, на щастя, прибіг Берінг. Він утихомирив собак, трьох найлютіших посадив на ланцюг і підійшов до воріт, хоча й поки не відчинив їх.

— Що тобі треба?

Розділені кованим листям, гілками й прутами, стояли вони один навпроти одного, дивним чином схожі: поранений на війні і постраждалий вчора. Уламок (або, може, просто підбитий цвяхами чобіт ще однієї жертви ударної хвилі) залишив Берінгу відмітину на правій скроні, що зникала під волоссям, і тим самим додав йому схожості зі старим, у якого шрам багровів на лобі знаком війни.

Важкий шлях до Собачого дому протверезив старого. І все ж він зробив незграбний крок назад і мало не спіткнувся, коли Берінг відчинив ворота.

— Ну, що тобі потрібно?

Старий бачив обличчя сина так само, як усі інші обличчя — вкритий густою тінню овал і в ньому темні плями очей — і сказав цьому обличчю, яке було таким самим, як і всі решта:

— Вона сидить коло будинку. Вранці я не знайшов її у підвалі. Поніс їй хліб і молоко. А її нема. Шукав-шукав — і на кухні, і в неї в кімнаті, і в хліву. А знайшов на вулиці. На лавці. Вона померла. І ти маєш її поховати. Ти вбив її.

Більше він не говорить нічого. Ні біля воріт, ні на зворотному шляху до кузні, який вперше з часів війни долає в авто, а сів він до цього авто лише тому, що втома його до цього змусила. Двічі нащадок питає його про останні дні матері. Може, вона не тільки молилася і перебирала чотки, але й щось казала? Старий і сам не знає, але від сина це приховує. Не хоче більше з ним говорити і не стане, ніколи. Обидва мовчать, сидячи поруч на передньому сидінні «Ворони», немовби брязкіт антипробуксовочних ланцюгів замінює все, що можна було сказати.

Дорогу до кузні замело глибоким снігом. Від ланцюгів мало користі. Мовчки покидають вони «Ворону» перед височенним, в людський зріст, заметом і за свіжим ще слідом старого важко йдуть догори. Берінг все стишує крок і нарешті, наче вибившись із сил, зупиняється на півдорозі, побачивши матір, що сидить на лавці біля дверей хліва. Снігопаду вночі не було, але її все одно запорошило — вона біла чи то від інею, чи то від тепла її тіла, що відлетіло, випало кристалами. Біла як сніг.

Коли він врешті-решт підходить ближче, дуже-дуже повільно, то бачить, що очі її лишилися розплющеними. І рот теж відкритий, наче вона, як і спокутники з Айзенау, просто виконувала наказ Собачого Короля й чекала на великий вибух, вогненну бурю, мовчки і з відкритим ротом.