Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

— Нову вежу? На рівнині? Я на рівнині й так часто буваю. Якщо вже виїжджати, то куди-небудь подалі. Далеко-далеко.

— Знову до Бразилії? — усміхнувся Амбрас.

— Наприклад, до Бразилії, — серйозно і дуже повільно вимовила Лілі.

— Ну, тоді щасливої дороги! — Амбрас уже зовсім сміявся.

— Ти певно саме туди й прямуєш. — Берінг, як завжди невлад, втрутився до розмови. Він надто повільно міркував. Коли Лілі та Собачий Король розмовляли між собою, він, як навмисне, примудрявся зовсім недоречно вставити репліку чи жарт. — Уже нав'ючила на коняку заокеанську поклажу?

— Я тут через тебе. — Лілі й цього разу проігнорувала його спробу. — Цілу годину чекаю на тебе. Я знайшла твого батька на Крижаному перевалі. Він грається у війну.

З мулом і кобилою Лілі прямувала на рівнину — в'юки було набито обмінним товаром, воєнними трофеями, красивими скам'янілостями, кристалами — і в горах, на відстані денного переходу від Моору, несподівано здибала напівсліпого коваля. Одягнутий абияк, ані пальта, ані ковдри супроти нічної холоднечі, без провіанту, навіть сірників він не мав, щоб розпалити вогонь.

Сутеніло, й Лілі, як зазвичай, планувала заночувати на Крижаному перевалі, під захистом руїн форту. Тварини тільки-но пройшли повз вкрите мохом склепіння якогось бункера, як із руїн назустріч Лілі вийшов Вояка з перемазаним сажею обличчям і крикнув: Стій! Ані руш! Пароль! Це був Берінгів батько.

Він розмахував арматуриною і явно не міг вирішити, як йому тримати цю зброю: як гвинтівку, як меч, чи все ж просто як дрючок. На голові в нього був пом'ятий шолом моорської пожежної команди, на шиї — Залізний хрест, а на лацканах зеленої суконної куртки, яка ніби задля маскування була вимазана глиною, блищали медалі та ордени, а ще всякі значки та булавки на пам'ять про паломництва, виставки дрібної худоби та зустрічі ветеранів. Пароль! Пароль!

Лілі не притримала ні кобилу, ні мула, просто продовжувала їхати прямо на Вояку — тоді він ретирувався за підірвану стіну, яка стояла лише на погнутих арматурних прутах. Лілі засміялася. Хоча найпершої миті вона трохи злякалась, а потім була спантеличена тим, що старий забрів у таку далечінь від озера, так високо в гори, сміялася ж вона, роблячи вигляд, що все це просто жарт.

Старий не впізнав розсміяну вершницю, яка, піднісши руки вгору, наближалася до нього. Але коли вона спішилася поруч з його укриттям і через широку діру в його обороні простягла похідну флягу, він усе ж опустив свою гвинтівку, меч, дрючок.

— Шнапс з горобини, — сказала Лілі.

Голосу Вояка також не впізнав, проте пом'якшав.

— Ідіть до укриття, мила панночко. — Він узяв флягу, зробив тривалий ковток і, схоже, вже забув свою вимогу щодо паролю. — Атака почнеться от-от. Ці собаки хочуть прорватися на Хальфайях. Не вийде в них цього. Ніколи! — Потім він крикнув у зяючі чорнотою руїни форту: — Не стріляйте! Не стріляйте, вона своя! — і, закинувши на плече прут і не віддаючи флягу, став крокувати між уламками залізобетонних конструкцій, як фронтовий офіцер, що обходить пости. При цьому він вигукував або хрипів запитання й накази у шахти та бійниці бункерів і підземних коридорів, звідки несло лише зимним духом цвілі та вологої землі. Хоча й хитаючись, майже навпомцки, він рухався між темних руїн так діловито, так цілеспрямовано, що Лілі прив'язала кобилу і мула до протитанкового «їжака», а сама пішла за Воякою.

Врешті їй довелося мобілізувати весь свій хист до переконання і навіть втовкмачити йому, що вона насправді зв'язкова з батальйонного штабу і передає йому наказ про організований відступ, — лише тоді він погодився пройти з нею до її табору, до підземної казарми рядового складу.

У цьому порожньому, похованому під руїнами підвальному приміщенні Лілі багато разів ночувала, коли їздила на рівнину: вона мала тут схованку із запасом палива, сіна та консервів. Старий охоче допоміг їй розгнуздати та нагодувати худобу, приготувати на спиртівці чай, кукурудзяну кашу й сушену рибу. В деякі моменти здавалося, що він облишив свої химери і згадав колишні послуги Лілі та її візити на Ковальский пагорб, проте, коли зв'язкова сказала, що вранці проведе його назад до Моору, відповів коротко, по-військовому: Так точно. Слухаюсь, панночко!

На ніч Лілі влаштувала вар'ята у своєму спальнику, а сама загорнулася у дві попони, але Вояка не дав їй заснути: то він нібито почув серед руїн сигнал тривоги і зібрався нагору, до кулемета, то співав солдатських пісень, ніби він не на фронті, а на плацу під казармою, — і заразом вихилив флягу.

На світанку, який позначився у темряві підземелля лише вузькою смужкою світла з вентиляційної шахти, він нарешті заснув, і Лілі було складно його розбудити. Він встиг забути, що минулого вечора вона була його зв'язковою, і вирішив тепер, що вона партизанка, яка захопила його сплячим у полон; довелося вигадати новий наказ по частині, тоді лише Вояка допоміг їй заховати поклажу в одній з кам'яних печер. Наказ був таким: облаштуйте у форті склад і негайно вертайтеся до Моору.

До Моору? На озеро? Ані про таке місце, ані про озеро з такою назвою Вояка ще не чув. Але яких тільки назв він не читав у наказах, назв, які спалахували під вогнем артобстрілу і гасли разом із цим вогнем, — Ель-Ап’ейла, Тобрук, Салум, Хальфайях, Сиді Омар… Назви, не більш ніж назви. У підсумку лишалася сама лише пустеля.

Отож Вояка і цього разу був слухняним, поклав перев'язані пакети та вузли