Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Чотири дні тому я чув, як люди під місяцем у лісі співали поганських пісень, — сказав Вітіко.
— Вони справляли тризну, — пояснив Любомир, — таке стається раз по раз і, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давні звичаї, і це добре. Якби народ змінився за одну мить, це означало б перевернути і країну, і людей. Хоча тут, на півдні, віра набагато давніша, ніж на півночі, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаїв, які нагадують про давні часи, і вони зберігатимуться ще багато років. Якщо ці звичаї не становлять віровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змішається, і люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут під час сонцестояння, ти б побачив на всіх пагорбах давні вогнища, які вони запалювали колись, відзначаючи поворот сонця. Коли тутешні люди звертаються до Святої Діви Марії, чимало їх ідуть до священних дерев або священних скель і співають їй, прикладаючи руки до чола. Крім того, ворожать на різних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, і вважають яструба за священного птаха.
— Я всюди, де бував раніше, — підтвердив Вітіко, — бачив вогнища на честь сонцестояння, баварці на Дунаї, Інні, Трауні та Енсі теж чинять так.
— Отже, цей звичай дуже поширений, — підсумував Любомир, — тож і зникне не дуже повільно. А загалом наш народ тут добрий та лагідний і цілком заслуговує, щоб його захищали, берегли і не змушували до страждань, бо ж він ні в чому не завинив. Я спершу покажу тобі світлицю, яку ми виділимо тобі в цьому домі для проживання, щоб ти відпочив або якось інакше, як воля твоя буде, використав свій час, а потім я поведу тебе до своєї дружини і ти повечеряєш із нами. Про твого коня добре подбають.
— Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, — мовив Вітіко.
— Добре, що ти так робиш, — похвалив Любомир, — бо коні часто краще віддячують за догляд своєму доглядачеві, ніж будь-якому іншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобі когось, щоб служив тобі. А тепер випий ще трохи зі свого келиха і потім ми вийдемо звідси.
Сказавши ці слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вітіко теж узяв келих. Потім обидва підвелися й пішли до дверей. У передпокої Любомир сказав:
— Радиме, піди з цим молодим вершником і роби, що він накаже. А я, Вітіко, тепер попрощаюся з тобою, а потім сам проведу тебе на вечерю.
Любомир вийшов із кімнати.
Вітіко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привів, Вітіко доглянув коня, а потім звелів слузі показати кімнату, де він мав спочивати. Слуга повів його двома різними сходами нагору, а потім через передпокій у простору світлицю, що мала три вікна. Там Вітіко сказав:
— А тепер можеш іти, я вже не потребую твоїх послуг.
Слуга вийшов у двері, а Вітіко ступив уперед і оглянув кімнату. Вона вся була оббита підпаленим ялицевим деревом і мала підлогу з червоного тису. На підлозі лежали сплетені з очерету мати. Ліжко, на якому лежала постіль із м’яких укривал та хутр, стіл і чимало стільців, козла для одягу, умивальник і дві лави, що стояли вздовж стін, були виготовлені з натертого воском дубу.
Вітіко пройшовся кілька разів по кімнаті. Потім сів на стілець. Згодом підійшов до вікна і глянув на містечко Дудлеби. В жовтаве вечірнє небо здіймалися причілки, покрівлі, комини, дах великої церкви та дзвіниця. Вітіко побачив, що містечко стоїть на видовженій смузі землі, утвореній довгою петлею річки Мальше. На сході ця смуга поєднувалася з рештою суходолу. Понад хатами він бачив горбкувату місцевість, де можна було розрізнити лани, луки, луги, ліси і людські оселі. Потім ішла темна смуга — ліс, із якого він вийшов. Та смуга тягнулася на захід аж до обрію. З містечка долинав гамір людського життя.
Згодом Вітіко знову пішов до стайні, щоб закінчити догляд свого коня. Доглянувши, повернувся до кімнати.
Коли сутінки вже майже переходили в пітьму, прийшов Любомир і повів Вітіко до їдальні. Вони зайшли в двері, за якими стояло двоє вартових, що потім пішли вслід за ними. Пішли сходами вниз, далі по довгому коридору і зайшли до їдальні. То була довгаста зала з великими арковими вікнами на обох кінцях. Стіни з гранітних брил до висоти людського зросту, а то й вище були оббиті гладенькими ялівцевими панелями. Вздовж обох стін тягнулися дубові лави. Вздовж зали стояв стіл, накритий білим обрусом і заставлений стравами. Зі склепіння над столом звисали три великі світники, в кожному з них горіло кілька скіпок.
У дверях зали стояло багато чоловіків. Любомир повів свого гостя повз них до верхнього краю столу. Там стояла жінка в широкому темно-каштановому вбранні, підперезаному гаптованим золотом поясом. Золота сіточка притримувала на її голові пишні сиві й білі, мов сніг, коси. За тією жінкою стояли дві молодші жінки, а за ними — троє дівчат. Любомир підвів Вітіко до жінки і сказав:
