Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Він стоїть у лісі на Влтаві, — додав Любомир.

— Понад день їзди звідси в лісі на захід, — уточнив Вітіко, — і не зовсім на Влтаві, а коло села Плани, де є й церква.

— Знаю, — кивнув головою Любомир, — там усю долину обступає великий ліс.

— Якраз перед тим лісом, — додав Вітіко.

— Там ще досі є рисі, ведмеді та вовки, — промовив Любомир, — і було б ще більше, якби не суворі зими.

— Бо ж вони дають хутро людям, які не дуже бояться звірини, — зауважив Вітіко.

— Лісова церква у Горній Плані дуже давня, — говорив Любомир, — її збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехів із півдня країни і там молився самітник Ципрін.

— Десь так само мені розповідав і священик із Плани, — докинув Вітіко.

— Що ж, дбай тим часом про свій дім, як дає тобі змогу твоя молода сила, — наставляв Любомир.

— Я допомагаю і дбаю, як можу, — запевнив Вітіко. — Земля там для збіжжя бідна, а для плодів ще бідніша.

— Там, де бідна земля, суворі люди, — прорік Любомир, — але люди не знають ані того, ані сього.

— Люди живуть у нас із того, що родить земля, — розповідав Вітіко, — і з того, що вони беруть у лісі. Дехто намагається шукати заробітку навіть десь зовні.

— Якщо той заробіток дістається не завдяки війні, до прибутку від якої звикли, — мовив Любомир.

— За давніх часів таке, звичайно, траплялося, — підтвердив Вітіко. — Люди ще досі розповідають про це і мають речі, які дісталися їм завдяки війні.

— Як і всюди, — кивнув Любомир.

— Тепер вони мало знають про час і його значення, — відзначив Вітіко.

— Ми всі мало знаємо, — доповнив Любомир. — Час, мій сину Вітіко, ще не дозрів. Дві волі, які забезпечили висування нового князя, мають розпастися, і тоді в країну прийдуть лихо і проллється кров, від чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усіх був, напевне, лише один чоловік, що ясно бачив майбутнє, а саме: князь Собеслав, але тепер він уже небіжчик. Він хотів запобігти лихові і тому сказав своєму синові Владиславу, щоб той скорився своєму двоюрідному братові, та й закликав ще свідків для своїх слів, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони ті слова передали для пізніших часів, але це не зарадить. Собеслав діяв під примусом як умирущий чоловік з умирущими силами. Якби він жив, то, напевне, зупинив би все.

— Багатьох людей я не можу збагнути та пізнати в їхніх учинках, — зітхнув Вітіко.

— Вони самі себе не можуть збагнути, — сказав Любомир. — Їх поганяє несамовитість їхніх поривів, а вони не можуть визначити, що вони здатні зробити даної миті. Якщо старий Болеміл доживе до дев’яноста літ, як він бажав своєму батькові, його очі ще, може, побачать, що він їм напророчив. Новий князь хотів затримати тебе коло себе?

— Так, — відповів Вітіко, — але спершу мені треба зорієнтуватися.

— Дитино моя Вітіко, ти, напевне, ще з’ясуєш, що слушне для тебе, — сказав Любомир. — Зусилля спершу мають стати відвертіші, і тоді багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне зміцнитися. Він збільшує навколо себе число своїх людей, намагається укріпити частини країни, щоб мати друзів. Сину Оттона Чорного він знову дав Оломоуцьке князівство, а Владислава, сина князя Собеслава, що раніше сидів там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багаті маєтності і всюди висуває його наперед. Навесні зі своєю молодою дружиною він їздив до німецького короля у Вюрцбурґ.

— Таж німецький король Конрад — єдиноутробний брат Ґертруди, дружини Владислава, — мовив Вітіко.

— Це теж може бути причиною, чому вони поїхали до нього, але вони могли б і союз там укласти, — заперечив Любомир. — Ті, хто був присутній у Вишеграді в день виборів, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошені, але ж вони завжди можуть зібратися знову. Нехай тепер буде так, як є, слід почекати, що станеться.

— А ви знаєте щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? — запитав Вітіко.

— Дещо знаю, — відповів Любомир. — Вона й досі з дітьми Собеслава Ульріхом і Вацлавом живе в Гості.

— Узимку один посланець казав мені, що вона тоді була там, — додав Вітіко.

— Вона й досі там, — мовив Любомир, — і далі житиме там і справлятиме жалобу. Вона має необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша її каштеляном.

— Це добре для неї, — зауважив Вітіко.

— Авжеж, добре, — підтвердив Любомир.

— Але ж у країні всюди спокій, — мовив Вітіко.

— Тепер спокій, надто в нас, бо ж ми живемо