Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Ласкаво прошу до нашого дому і до нашого роду, — запросила Людмила. — Потім обернулась до Дімут: — Ви, звичайно, теж не відмовите чужинцеві в гостинності в цьому домі.
— Друзі мого брата — мої друзі, — відповіла дівчина.
Після цих слів ранкові привітання скінчилися і люди розійшлися.
Ровно вивів Вітіко надвір. Вони вийшли з брами на смужку землі, що вела від башти. Там Вітіко побачив, що велика чотирикутна башта стоїть серед боліт. По греблі вони вийшли на мокру луку, де вряди-годи полискували озерця та струмки. Зрештою, там, де земля піднялася, почалися лани, збіжжя на них уже половіло. За ланами ріс ліс.
Зрештою Ровно та Вітіко вийшли на широку тверду місцину, де стояло чимало хат і халуп. Над деякими курився дим, перед деякими гралися діти, тут і там із дверей виходила якась жінка і дивилася їм услід.
За хатами знову тягнулися лани, на них де-не-де працювали люди. За ланами піднімалися вгору луки, там росли поодинокі дерева і паслися корови, отара овець, свині та кози, походжали пастухи. А вже за луками починався непрохідний ліс.
— Ми доглядаємо маєтності, успадковані від наших предків, неподільно і спільно, — розповідав Ровно. — Мене обрали головою роду, після моєї смерті оберуть когось іншого. Ось вони розкинулись перед тобою: башта, луки, лани, знову луки і ліс. Більша частина володінь, які належить нам, покрита лісом. Але ми намагаємось викорчувати його і збільшити наші орні землі. Коли число наших родичів зростає, ми завжди будуємо новий дім або хату. В башті є досить місця для всіх людей із їхнім харчем і всіх тварин із їхнім фуражем. Коли нам загрожує ворог, ми можемо піти в башту і боронитись, аж поки він відступить: адже довго він стояти не зможе, бо в лісі зголодніє. А якщо він спалить хати та хижі, потім ми відбудуємо їх. Але від часів наших прадідів таких нападів не ставалося. А тоді точилася війна. А чи були війни ще раніше, ми не знаємо, бо немає нікого, хто б міг розповісти що-небудь про таку давнину.
З лук коло лісу Вітіко і Ровно пішли дугою через лани вже іншою дорогою до смужки землі, яка вела до башти. В башті Ровно показав Вітіко приміщення і комори, де можна було б розмістити тварин і припаси, показав і стайні. Потім повів його сходами нагору в громадські кімнати, де не жив ані він, ані його родина. Всі кімнати були побілені вапном і мали прості ялицеві меблі. В більшій кімнаті зберігалася зброя: довбні, булави, бердиші, метальні сокирки, бойові сокири, списи, мечі, арбалети і катапульти. Деякі кімнати були підготовані для оборони. З найвищої кімнати Ровно і його гість вийшли на покрівлю. Вона була зроблена з грубих дощок, трохи нахилених досередини, а також мала пристрій, який давав змогу спорудити швидко з балок горизонтальну поверхню, щоб поставити на них великі катапульти. Покрівля мала навколо грубі муровані бруствери, а оскільки дощова вода стікала всередину, для її відведення спорудили дерев’яний жолоб, який випускав воду далеко від мурів над болотом.
З башти можна було оглянути долину, але годі було щось побачити поверх навколишніх лісів.
Опівдні до світлиці принесли обід. За обідом були присутні Людмила, Дімут та інші жінки. А загалом було менше людей, ніж уранці, коли всі вітали Вітіко, бо ті, хто мав родину, обідали з нею в своїх хатах і хижах. На стіл подали телячу печеню, рибу, птицю, пиво і житній хліб.
Вітіко гостював у Ровна три дні. Четвертого дня, коли зійшло сонце, він поїхав далі на схід. Вітіко проминув луги, лани і луки, що стелились навколо башти, і знову заїхав у ліс. Там тік струмок у східному напрямі і вздовж струмка тягнулася стежка. Вітіко їхав по тій стежці. Він цілу годину повторював вигини струмка, долаючи коріння, болітця і каміння. Потім струмок змінив свій напрям і по довгому, порослому лісом схилу потік на північ. Вітіко ще з півгодини їхав уздовж струмка. Потім струмок повернув удруге і знову біг на схід. Вітіко дві години їхав по густому лісу, аж поки поміж двох скель разом із бурхливою водою дійшов до Влтави. То було місце, де стояв Крумлов.
Вітіко шукав для себе і для коня заїзду, щоб покріпитися. Він пробув там дві години. І знову вчинив так, як і першого разу. Вийшов на скелю над Крумловом і споглядав місцевість. На південь від крутої скелі містився потрійний закрут Влтави, всередині якого стояли хати Крумлова, на півночі тягнулась ущелина, по якій приїхав Вітіко, на заході скеля переходила в пологу й дедалі ширшу ділянку землі, придатну для ланів і городів, на сході скеля теж полого опускалася.
Покріпившись і нагодувавши коня, Вітіко поїхав далі. Він знову обрав східний напрям. Вітіко їхав поміж високих скель і Влтавою, поки річка текла на схід. Коли вона повернула на північ, Вітіко покинув її і їхав по пагорбах, дотримуючись свого напряму. Ліс уже скінчився, і Вітіко їхав тепер поміж ланів, лук, лугів, чагарників, гаїв і розкиданих де-не-де осель. Коли сонце було вже на вечірньому прузі, він добувся до жупного містечка Дудлеби. Вітіко їхав місточком через річку Мальше, а потім поміж хат до жупної садиби. Садиба стояла окремо, мала сірі стіни і круті ґонтові покрівлі. Садибу захищав міцний мур. Вітіко під’їхав до низенької брами, над якою височіла велика надбрамна арка з давніх часів. Брама була відчинена, тож Вітіко заїхав на подвір’я, яке обступили стайні, клуні, повітки тощо. Якийсь чоловік запитав Вітіко, чого він хоче. Вітіко відповів, що хоче бачити жупана. Чоловік притримав Вітіко
