Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— Міс! Перепрошую, міс!

Дівчинка зупинилася й обернулася.

— Ой, це ви!

На відкритому просторі вона здавалася меншою і навіть жалюгіднішою, ніж там, у дверях.

— Я вас не затримаю, — пообіцяв він, помітивши, як дівчинка тремтить під вітром. — Ходімте. Я пройдуся з вами.

— Не знаю, чому вона одразу вам не сказала, — почала дівчина, навіть не дочекавшись від нього запитання. — Це ж від вас приходять ті листи?

— Так, я писав йому на цю адресу.

— Але ж він тут не живе.

— Хіба?

Тепер прийшов час Армстронгові дивуватися. Він же отримував відповіді на свої листи. Вони були короткі та лаконічні, і містили переважно прохання прислати грошей, та все-таки мали певний зв'язок із листами до нього. Мабуть, він їх усе ж отримував. Армстронг нахмурився.

Дівчинка шморгнула носом від холоду і звернула за ріг. Для такої невеличкої істоти вона напрочуд швидко крокувала.

— Містер Фішер завжди каже: «Не звертай уваги на листи» — і пхає їх до кишені, — додала вона.

— А-а-а…

Це вже було щось. Чи стане у нього духу повернутися туди, натиснути на блискучий дзвоник і попросити покликати містера Фішера?

Ніби читаючи його думки, дівчинка сповістила:

— Містера Фішера не буде вдома декілька годин. До обіду він і з ліжка не встає, а в таку пізню годину завжди у «Зеленому драконові».

Армстронг кивнув.

— А хто цей містер Фішер?

— Паскудна людина. Винний мені платню за декілька тижнів. А навіщо він вам? Теж заборгував грошей? Тоді можете з ними розпрощатися.

— Я не знайомий із містером Фішером. Я — батько містера Армстронга. Можливо, вони з містером Фішером партнери.

Погляд, яким вона його зміряла, розповів усе, що йому потрібно було знати про містера Фішера та його партнерів. І одразу він помітив, як в очах у дівчинки відбився сумнів. Якщо їй так не подобався містер Фішер із партнерами, що їй було думати про батька одного з них?

— Справа в тім, — він спробував розвіяти її сумнів, — що я боюся, що мій син потрапив під вплив містера Фішера. Хотів би вберегти його від біди, якщо зможу. Вам знайомий такий приятель містера Фішера — йому двадцять чотири роки, у нього світло-каштанове волосся, що в'ється на кінчиках, а ще він буває вдягнутий у синю куртку?

Дівчинка раптом завмерла. Армстронг, розігнавшись, випередив її на крок чи два, а потім розвернувся й побачив її обличчя. І без того бліде, тепер воно аж посіріло.

— Ви ж сказали, що ви — батько містера Армстронга! — прошипіла вона.

— Так і є. Щоправда, він на мене не схожий.

— Але той чоловік… якого ви щойно описали…

— Так?

— Це ж і є містер Фішер!

Вона виплюнула йому в обличчя ці слова, охоплена люттю від того, що її надурили. Але раптом гнів на її обличчі поступився місцем страху.

— Не кажіть йому, що це я вам сказала! Я нічого не говорила! Нічого!

У її голосі звучало благання, а в очах стояли сльози.

Помітивши, що вона збирається втекти, Армстронг поліз до кишені й дістав декілька монет. Дівчинка притамувала бажання тікати і з цікавістю поглянула на гроші.

— Скільки він вам заборгував? — співчутливо спитав Армстронг. — Цього вистачить?

Вона декілька разів переводила очі з монет на його обличчя. Вагалася, ніби він був якимсь чудовиськом, а монети — примарою, що розтане, щойно торкнешся. Та все-таки їй стало рішучості, й рвучким рухом вона згребла гроші. За мить вони зникли, й дівчинка разом із ними. Промайнули лише кіска та зав'язки фартуха, коли вона щезла за найближчим рогом.

Армстронг вибрався із заможного району, а коли дійшов до центральної частини, де були крамниці та контори, зайшов до першого-ліпшого пабу. Він заплатив за випивку для себе і для сліпого чоловіка, що сидів біля комина. Доволі легко було повести розмову так, щоб поговорити спочатку про цей паб, потім про шинки взагалі, а там і «Зеленого Дракона» пригадати.

— Між травнем і вереснем там доволі пристойно, — розповів йому чоловік. — Вони виставляють столи надвір і наймають дівчат розносити випивку. Щоправда, пиво розбавляють, але народ із цим мириться, бо приємно сидіти серед переплетених квітучих троянд.

— А взимку?

— Узимку там погано. Деревина з пліснявою. Дах треба було перекривати ще тоді, коли я мав зір, а це було років двадцять тому. Кажуть, що вікна там геть потріскані й тримаються купи лише завдяки грязюці.

— А клієнтура там яка?

— Усякий набрід. У «Зеленому Драконові» можна купити що завгодно — рубіни, жінок, людські душі. Якщо треба залагодити якесь діло, в період між вереснем і квітнем там завжди знайдеться хтось, хто радо візьме це на себе, ще й за прийнятну ціну. Так кажуть, і так воно й є.

— А що ж робити, якщо діло треба залагодити навесні чи влітку?

— Чекати. Або залагоджувати його власноруч.

— А де це місце? — спитав Армстронг, коли спорожнив свою склянку.

— Не треба вам туди йти. Це місце не для вас. Я хоч і ніц не бачу, та добре чую ваш голос. Це негодяще місце для такого джентльмена, як ви.

— Я мушу. Мені треба там декого знайти.

— А він бажає бути знайденим?

— Не мною.

— Він заборгував вам грошей? Тоді воно того не варте.

— Справа не в грошах. Сімейне діло.

— Сімейне? — задумався стариган.

— Це мій син. Боюся, він втрапив у погану компанію.

Сліпий простягнув руку, а коли Армстронг узяв її, то відчув, як чоловік помацав його правицю, оцінюючи її міць.

— Я б сказав, що ви цілком можете про себе подбати.

— Якщо треба.

— Тоді я розповім вам, де «Зелений Дракон». Заради вашого сина.

Згідно з отриманими вказівками Армстронг удруге перетнув місто. Поки йшов, закрапав дощ. Він підійшов до пасовиська, коли небо розфарбувалось у відтінки абрикосового та рожевого. На іншому його боці була ріка. Він перейшов її мостом і пішов у бік верхів'я. Обабіч дороги росли кущі ожини та верби, що губили краплі на його капелюх, а вузлувате коріння плуталося у нього під ногами. Світло потроху тьмянішало, і це ж саме відбувалося з думками Армстронга. Раптом крізь гущавину тису, гостролисту й бузини він побачив обриси будівлі з вікнами — квадратиками світла. І збагнув, що прийшов туди, куди треба, бо безпомилково впізнав атмосферу, що зазвичай панує в тих місцях, де люди воліють залагоджувати справи подалі від зайвих очей і денного світла. Біля вікна Армстронг зробив зупинку і заглянув усередину.

Він побачив кімнату, яка здавалася вкрай низькою через обвислу стелю. Її підтримував дубовий