Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Він схвально порснув, і вона знову змогла вдихнути. Із грошима все було гаразд. Завершивши підрахунок, він відкинувся на стільці й зітхнув. Зазвичай давав собі трохи відпочинку після підрахунку. Але їй так робити не варто.

— Я ж завжди був до тебе справедливий, га, Ліл?

— Завжди, — відповіла вона. Але до того, як розкрити рота, Лілі мовчки попросила у Бога пробачення за брехню. Бог розуміє, що бувають такі миті, коли людина просто не може сказати правду.

— Піклувався про тебе краще, ніж твоя стара мамка, еге ж?

— Так і є.

Він погідно рохнув.

— То чому ж ти продовжуєш називати себе Лілі Вайт?

У горлі жінки утворився клубок.

— Коли я приїхала сюди, ти сам наказав не називатися твоїм прізвищем. Сказав, що ніщо не повинно видавати наш зв'язок, тож…

— Але ж можна було обійтися і без Вайта. Ти ж могла обрати будь-яке ім'я. Той шмаркач Вайт навіть не був тобі справжнім чоловіком. Перед лицем Господа. Твій піп про це знає?

— Ні.

— Ні, — зловтішно повторив він. — А я думав, що знає.

Перш ніж продовжити, він дав їй відчути розлиту в повітрі загрозу.

— Я ж не дурень, Ліл. Знаю, чому ти обрала саме це ім'я. Сказати?

— Кажи.

— Ти вчепилася у це ім'я, як ніколи не чіплялася у того хлопа. Лілі Вайт. Невинна та незаплямована, наче лілії у лузі. Це ти така в нас, еге ж?

Вона проковтнула клубок у горлі.

— Говори голосніше, Ліл! Тебе не чути. Таз хама не зробиш пана. Ти чіпляєшся за це прізвище, бо думаєш, що воно зможе відмити тебе від плям, приблизно як ти скребеш цей стіл, або вимиваєш попівський дім. Думаєш, що так зможеш спокутувати... Скажеш, я не маю рації, Ліл?

Він прийняв її мовчання за згоду.

— Отож. Я добре тебе знаю, Лілі. Але що зроблено, те зроблено. Нічого вже не повернеш, а деякі плями не змити ніколи.

Вона намагалася ридати беззвучно, але тут уже не витримала: горло перехопив спазм і з нього вирвався голосний схлип.

— Та не засмучуйся ти так, — спокійно зауважив він. — Могло б бути й гірше. У тебе ж є я, забула?

Вона кивнула.

— Га?

— Так, Віку.

— Інколи мені здається, що ти на мене не заслуговуєш. Ти мене часом підводиш, Ліл.

— Мені шкода, Віку.

— Ти завжди так кажеш. Ти мене вже не раз розчаровувала. Утекла з тим Вайтом. Мені знадобилося багато років, щоб знайти тебе. Жоден інший тобі б цього не подарував, та я не такий.

— Дякую тобі.

— Але чи насправді ти вдячна, Ліл?

— Звісно, що так.

— Точно!

— Кажу тобі!

— Тоді чому ж ти знову мене підставила? Те дівчисько в «Лебеді»…

— Вони не дали б мені забрати її, Віку. Я намагалася, зробила все, що могла, але їх було двоє, тож…

Він навіть не слухав.

— Ми з нею нажили б статок, мандруючи по ярмарках. «Мертва Дівчинка, Що Ожила». Уяви, які були б черги. Ти б кинула гарувати на попа, і завдяки твоїй чесній мармизі черга розтягнулася б на цілу милю. Натомість, як я чув, вона тепер живе у Вонів.

Лілі кивнула. Він замислився. «Може, на цьому все й скінчиться, — подумалося їй. — Може, тепер, коли він наївся, а в кишені у нього дзеленчать грошики, зануриться думками у свої таємні плани». Але він продовжив.

— Ми зв'язані з тобою, ти і я, еге ж?

— Так, Віку.

— Нас ніби поєднує якась нитка. Несуттєво, куди ти йдеш, або як надовго — нитка завжди залишається. Ти чудово це знаєш, бо інколи вона тебе смикає… Тобі знайоме це відчуття, так, Ліл? Щоправда, це не так схоже на смик, як на боксерський удар просто в груди, від якого заходиться серце.

Так, їй це було знайоме. Вона не раз мала змогу відчути таке.

— Так, Віку.

— Знаєш, як це називається?

— Так, Віку.

— Родина! — скрикнув він і вдоволено зітхнув.

Він підвівся і переніс свічку ближче до її ліжка. Полум'я наблизилося до обличчя Лілі. Вона примружила очі. По інший бік полум'я було обличчя Віка, але, засліплена, Лілі не могла його добре роздивитися. Відчула, як із неї стягують ковдру, і світло свічки замерехтіло на складках її нічної сорочки, там, де груди.

— А я все думаю, що ти та сама дівчина, що й колись. А ти геть себе розпустила. Сама шкіра та кістки. Ти ж була гарненькою. Ще тоді. Перед тим, як утекла.

Він розтягнувся на матраці; вона посунулась у куток. Він одразу ж зайняв вільне місце й обвив її рукою. Крізь рукав вона здавалася худорлявою, та жінка знала, яка вона міцна.

Його дихання вирівнялось і він почав хропіти. Вона отримала передишку — принаймні тепер, — але не могла вгамувати калатання у грудях.

Лілі не ворушилася. Вона лежала у темряві з розплющеними очима і дихала якомога тихіше, щоб його не розбудити.

Минула заледве година, свічка догоріла, а в кімнату просочилося бліде вранішнє світло. Він не повернувся і не потягнувся, як це робить більшість людей, прокидаючись. Навіть не поворушився, а одразу розплющив очі й запитав:

— Скільки тобі платить той піп?

— Небагато, — відповіла вона, підпустивши у голос сумирності.

Він потягнувся до її гаманця, якого Лілі тримала під подушкою, і, підвівшись, висипав його вміст собі у жменю.

— Мені ж треба купувати тобі шинку та сир, — пояснила вона. — Залиш хоч трохи. Прошу.

Він порснув.

— Не знаю, що робитимеш із такою грошвою. Чи ти мені не довіряєш?

— Звісно, довіряю.

— От і добре. Це ж для твоєї власної користі, сама знаєш. Вона покірно кивнула.

— Усе це, — він зробив широкий жест рукою, але жінка не зрозуміла, чи мав на увазі котедж і пляшки у дров'яному сараї, а чи дещо більше, невидиме оку, далеко за межами її господарства, — це ж я не для себе, Ліл.

Вона пильно стежила за ним. Бо мусила. Із Віком не можна собі дозволити нічого проґавити.

— Це — для нас. Для родини. Чекай-но. Настане день, і тобі не треба буде порати того попа. Житимеш у великому світлому будинку, вдесятеро кращому за цей. Ти, я і…

Він різко обірвав себе, та його думки продовжили свій біг. Вони понесли його за собою, і вона помітила, як пом'якшився його погляд, коли розмріявся при ній про майбутнє, надії на яке так ретельно плекав.

— Тож це, — він помахав у неї перед носом кулаком, у якому дзенькнули монети, — це інвестиція. Ти ж чула про мій план?

— Останні п'ять років — так.