Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
— Минуло вже значно більше часу, — від спогадів його голос пом'якшився. — П'ять років тому я тобі про нього розповів. Гадаю, почав над ним працювати років зо двадцять тому. Може, навіть і раніше, це з якого боку подивитися!
Він самовдоволено вишкірився.
— Скоро вже прийде час. Тож не хвилюйся про свої грошики, Ліл, зі мною вони у безпеці. Це все, — його губи скривилися, — все в родинну скарбничку!
Він повернув пару монеток до її гаманця, поклав його на місце, а потім підвівся і подався вниз, на кухню.
— Я поклав один ящик у сараї, — звернувся він до неї геть іншим тоном. — Хтось прийде і забере його. Усе як завжди. А ще у звичному місці є двійко бочечок. Ти не бачила, як вони там опинилися, і не побачиш, як зникнуть.
— Так, Віку.
Тоді, прихопивши із собою три її свічки, він відчинив двері та пішов.
Вона лежала в ліжку, розмірковуючи про його план. Більше не працювати у священниковому обійсті? Жити у великому світлому будинку разом із Віком? Лілі нахмурилася. Цей котедж вогкий і холодний, але принаймні вдень вона була у домі панотця, а вночі часто залишалася сама. І ще — хто ж там із ними житиме? Вона пригадала його слова «Ти, я і…»
І хто?
Чи він мав на увазі Енн? Він сказав: «Для родини». Тож, мабуть, мав на увазі Енн. Урешті-решт, саме він тієї ночі прийшов до неї з наказом перейти річку, з першими півнями прийти до «Лебедя» і привести звідти дівчинку, що спочатку померла, а потім ожила.
Вона подумала про свою сестру, що тепер жила разом із містером і місіс Вон, у спальні з червоними ковдрами, картинами на стінах і повним кошиком для дров.
«Ні, — вирішила вона. — Він її не отримає».
Зникнення, або Містер Армстронг їде до Бемптона
— Що ж я можу зробити? — всоте спитав Армстронг, походжаючи перед комином у своїй вітальні. Бесс сиділа біля вогню і плела. Вже всоте вона похитала головою і сказала, що не знає.
— Я поїду до Оксфорда. Треба з ним поговорити.
Вона зітхнула.
— Він тобі того не подарує. Це тільки все погіршить.
— Але ж я маю щось робити. Вона живе у тих Вонів, із кожним днем вони все дужче прив'язуються до неї, а Робін не кує й не меле! Чому він досі нічого не вирішив? У чому причина такої затримки?
Бесс підняла голову від свого плетіння.
— Він не скаже тобі нічого, поки не буде готовий. Та й тоді навряд.
— Це ж зовсім інше. Йдеться про дитину.
Вона зітхнула.
— Еліс. Наша перша онука.
Якусь мить Бесс сиділа зажурена, але потім похитала головою, ніби відганяючи від себе журбу.
— Якщо це вона. Кажу тобі, якщо ти викличеш його на розмову, це скінчиться погано. Ти ж знаєш, який він.
— Тоді я ще раз поїду до Бемптона.
Вона підвела очі. В обличчі її чоловіка читалася рішучість.
— Що ж ти там робитимеш?
— Знайду когось, хто знав Еліс. Привезу його до Баскота. Поставлю перед дитиною й урешті-решт дізнаюся, хто ж вона така.
Бесс нахмурилася.
— І ти думаєш, Вони тобі це дозволять?
Армстронг було відкрив рота, але одразу його закрив.
— Ти маєш рацію, — визнав він, розвівши руками. Утім, чоловік не збирався пускати все на самоплив.
— Та все-таки, якщо поїду, зможу знайти когось, хто точно знатиме. І коли я це зроблю, тоді вже поговорю з Робіном, і побачимо, чи він готовий поговорити з Вонами. А тоді вже… Ох, я не знаю! Річ у тому, Бесс, що треба щось робити! Я не можу сидіти склавши руки.
Вона закохано поглянула на нього.
— Ні, любий. Тобі це ніколи не вдавалося.
Мебльовані кімнати у Бемптоні не набули більш респектабельного вигляду за час його відсутності, та все-таки атмосфера там була веселішою, ніж під час першого візиту. Крізь відчинене вікно верхнього поверху доносився звук скрипки та неритмічне тупотіння на знак того, що люди напідпитку закотили до стін килими і танцювали просто на голих підлогових дошках. У проміжку між вибухами жіночого сміху лунали оплески, а галас був таким бурхливим, що він змушений був дзвонити двічі, щоб його прихід помітили.
— Заходь, зайчику, — запросила чоловіка всередину боса жінка з розчервонілим чи то від танців, чи то від вина обличчям. Вона одразу ж обернулася до сходів, щоб іти нагору, і поманила його за собою. Він піднімався тими само сходами, що й минулого разу, коли мертва жінка в горішній кімнаті була для нього лише авторкою листа, а Еліс — просто ім'ям. Жінка привела його на другий поверх, де юрба чоловіків і жінок скакала на сільський лад, а скрипаль підганяв їх, награючи все швидше. Вона втиснула йому в руку склянку з кришталево-чистою рідиною і, поки він вагався, потягнула його до танцю.
— Ні, але все одно — дякую. Насправді мені потрібна місіс Івіс.
— Дякувати Богові, її тут немає. Без неї у тебе буде значно більше розваг, красунчику, — жінка взяла його за руки й зробила ще одну спробу з ним затанцювати. Утім, її спробам найперше заважало те, що вона сама ледве трималася на ногах.
— Я не відволічу вас від ваших друзів надовго, міс. Можливо, ви підкажете мені, де її можна знайти?
— Вона зникла.
— Але куди?
На її обличчі з'явився дуже утаємничений вираз.
— Ніхто не зна.
Вона заплескала в долоні, щоб привернути увагу інших, і вигукнула, перекрикуючи музику:
— Цей джентльмен хоче бачити місіс Івіс!
— Вона зникла! — заревіли в унісон двоє чи троє танцювальників, захлинаючись від сміху: при згадці про її відсутність вони навіть загецали веселіше.
— Коли це сталося? — він витяг гаманця і для переконливості помахав ним перед носом жінки. Дзвін монет трохи її протверезив, і вона стала відповідати на запитання якомога повніше та точніше.
— Це сталося, мабуть, шість чи сім тижнів тому. До неї прийшов якийсь відвідувач — так мені казали, — і вони цілий вечір просиділи у вітальні. Коли
