Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

— Ходімо! — покликав він Сергійовича з другого боку поста. — Пропусти! Я його вже вписав! — останні слова перший черговий сказав другому.

Далі, після декількох сходинок угору, ішов Сергійович слідом за черговим сіруватим довгим коридором повз високі дерев’яні двері. У кінці коридору повернули вони ліворуч і ще пройшли з десяток дверей, перш ніж супроводжуючий Сергійовича військовий не зупинився біля однієї і не постукав, після чого одразу відкрив і засунув туди голову.

— Іване Федоровичу, ось він!

І впустив черговий втомленого стояти відвідувача до просторого кабінету. Впустив, а сам за ним не пішов. Навпаки, двері зачинив, залишивши Сергійовича на самоті з чоловіком, який за робочим столом сидів, у темно-синьому костюмі і з червоною краваткою на голубуватій сорочці.

Сергійович озирнувся на двері, що закривалися.

— Сюди проходьте! — покликав його ввічливо господар кабінету. — Ви ж хотіли поговорити!

— Так, але у нього мій паспорт, — розгубився пасічник.

— Тут ваш паспорт, — Іван Федорович узяв великим і вказівним пальцями документ і помахав ним над столом. — Сідайте!

Сергійович усівся. Стілець з підлокітниками по інший бік столу одразу здався йому надто жорстким.

— Ну, розказуйте, звідки ви цього Ахтема знаєте? — спитав Іван Федорович.

Сергійович не без утоми у голосі розказав про давній з’їзд пасічників у Слов’янську, про кімнату у пансіонаті, про розмови.

Іван Федорович слухав, дивився на монітор комп’ютера і кивав.

— А скажіть, у вас ще є такий знайомий Петро? — спитав він раптом.

Сергійович остовпів.

— Петро? — перепитав він. — Який Петро?

— Ну, ви з ним «есемесками» обмінювалися, — і Іван Федорович трохи ближче до себе присунув правий край монітора, ніби звідти щось вичитував. — Ви його ще питали «Живий?», а він вам відповідав «Живий» і так кілька разів...

— А звідки ви знаєте? — вирвалося у Сергійовича.

Іван Федорович посміхнувся.

— Ну, самі подумайте! Або краще пригадайте, як ви мобільний і паспорт на в’їзді до Росії здавали? Пригадали?

Пасічник задумався. Зринув у пам’яті увесь той день у деталях: і трансформаторна будка з написом «За 18 км російські окупанти», і Чонгар, і будиночок, у якому з ним цілу годину чоловік у цивільному говорив. І журналісти біля машини із вибитим склом, і гроші на ремонт...

— То що це за Петро? А? — повторив питання своє господар кабінету, витримавши ввічливу паузу.

— Та товариш мій із сусіднього села, їх також обстрілюють, — проговорив Сергійович і правою рукою перевірив карман штанів — мобільник лежав на місці.

— А хто їх обстрілює?

— Ну ці, наші, сепаратисти, — невпевнено сказав пасічник.

— Ваші сепаратисти? — замислено перепитав Іван Федорович. — Значить, Петро не сепаратист, раз сепаратисти по ньому стріляють?

— Ні, він... — почав відповідати Сергійович і зупинився, розуміючи, що так може довідповідатися і до такої правди, за яку йому тут непереливки буде. — Він просто живе там... Але ж я з іншого питання до вас! Чого ви мене допитуєте?

— Як? — здивувався Іван Федорович. — Що ви? Це не допит! Це розмова! Оскільки ви вже все одно до нас прийшли, чого б і не спитати? Ви зрозумійте — ви тут іноземець, який приїхав із зони бойових дій. Тут ось написано, — він кивнув на монітор, який Сергійовичу не було видно. — «Впущений із гуманітарних мотивів». Тобто, вас із вашими бджолами пожаліли і впустили до Росії. Тому я б вам радив слідкувати за словами, щоб ніхто не міг вас звинуватити у чорній невдячності...

— Та я що? Я тут як миша сиджу. Тільки бджолами своїми і займаюся!

— Ну от і сидіть як миша далі, але не довше дев’яноста днів! А стосовно вашого Ахтема, скажіть його вдові, що хай у поліції зв’язки шукає. До цього випадку або Кримське ополчення причетно, або козаки.

Зі всього почутого застрягла одразу у мозку Сергійовича фраза «скажіть його вдові». На лобі піт холодний виступив. Він втупився в очі господаря кабінету, що вже замовк. Очі у Івана Федоровича волошковими виявилися.

— Вона що, вдова? — уточнив Сергійович.

— Обмовився, — Іван Федорович спробував посміхнутися і це йому майже вдалося. — Справу ж не закрито. І таких справ два десятки у поліції лежить. Не у нас! То ж ідіть, ось ваш паспорт!

Сергійович піднявся, забрав документ, перевірив: чи на місці вкладиш.

— Там праворуч коридором і ще раз праворуч! — напучував його Іван Федорович.

Йти одному уздовж довгого коридору Сергійовичу було нелегко. Все здавалося, що праворуч чи ліворуч різко відкриються двері і хтось безликий, але з сильними руками, затягне пасічника всередину. Але двері пропливали повільно повз, і хоча йшов він обережно, ніби по мінному полю, але на таблички з посадами, прізвищами й ініціалами, що прикрашали кожні з них, очі піднімати не встигав чи не дозволяв собі.

Чомусь із далекого дитинства голос бабусі продзвенів — бабуся до самої смерті дивним голосом говорила, голосом, який не старів і за яким не можна було вік вгадати. «Ніколи Устимові в очі не дивися! Небезпечно!»

Устим був їхнім сільським божевільним, здебільшого нешкідливим. Але дійсно, варто було комусь зазирнути йому в очі, як він одразу за цією людиною йшов і не відходив від неї годинами. А якщо людина приходила додому, Устим лишався на порозі. І сидів там, доки його погрозами і криком не проганяли.

Попереду залишався ще один коридор. Тут пасічник пришвидшив крок і дивився лише собі під ноги, доки не спустився сходами до чергового.

Уже відійшовши метрів на десять від входу, озирнувся. Помітив, що досі стискає у руці паспорт із вкладишем. Сховав його до кишені. Потім дістав мобільник, хотів час перевірити, але зрозумів, що акумулятор сів.

Не поспішаючи дійшов до початку бульвару, туди, де Бекир його зараз чекав, чекав, мабуть, з якимись новинами. А які у нього новини? Ніяких! Якщо не рахувати того, що цей Федорович Айсилу вдовою назвав. Він, правда, сказав потім, що обмовився, але може хіба чоловік, що у такій службі працює, обмовитися?

«Ні, — думав Сергійович ідучи, — саме це він і хотів повідомити. А сказати більше, мабуть, не мав права! Адже хіба можна так випадково і безпідставно жінку „вдовою“ назвати?»

Блакитна «нива» стояла на місці. Сам Бекир поряд у тіні від сонця ховався.