Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

— Так я ж не росіянин, я українець, — сказав він тихо і не дуже розбірливо.

— Але ж ви там російською говорите, — сказала Айсилу, і голос її трохи голосніше прозвучав.

— Ну так, російською, — відповів він. — Але я...

Сергійович намагався знайти слова, щоб краще пояснити свій страх і небажання їхати кудись до людей, які владу представляють, та ще не просто владу, а російську владу. Куди йому до них? Навіщо? З українським паспортом і на розбитій машині.

— Я і дороги не знаю, — пробурмотів він наостанок.

— Бекир би вас відвіз, — сказала Айсилу. — Але якщо ви не можете, нічого...

Ця вечеря закінчилася раніше, і Сергійович, відмовившись від чаю з пахлавою, відмовився і від пропозиції Бекира відвезти його нагору до пасіки. Сказав, що пішки пройдеться.

Яскраві зорі горіли над Куйбишевим і Албатом. Зорям було байдуже: над ким горіти, кому ніч освітлювати своїми точковими лампочками. У селищі було тихо. Лише іноді гавкала собака і їй відповідали ще дві чи три.

Сергійович пройшов до мечеті, яку тільки згори бачив. Зблизька вона виявилася красивою, казковою, але не дуже великою. Теплий вітер біля мечеті посилився і дув в обличчя. І вловив Сергійович у смаку вітру солоність моря. Подумав про те, що через пару днів він його побачить. Побачить Чорне море. Може навіть скупається. Плавок у нього немає, але хто на нього увагу зверне, якщо він у трусах у воду полізе? Ніхто! Хто на старих дивиться? Кому вони, окрім себе потрібні? Ну, він, може, ще бджолам своїм потрібен. І більше нікому. Навіть дружині колишній не потрібен. І доньці, схоже, також не дуже. Інакше б вона дзвонила і питала: як він і що з ним.

З боку гори, під якою пасіка Ахтема стояла, нависала над селищем темнота. І йшов він повільно до тієї темноти, ніби рідна вона йому була, ніби міг він у ній із заплющеними очима намет свій знайти і бджіл своїх почути.

Назустріч «Волга» виїхала, засліпила його яскравими фарами. З машини голосна музика вирвалася. Музика і сміх. Він ступив на узбіччя, перечекав. Провів машину поглядом — повезла вона музику і сміх кудись далі, на інший кінець селища, до річки Бельбек.

Повернувся, розклав багаття. Підвісив чайник з водою. У наметі запалив свічку і чомусь чай вирішив всередині пити, ніби не хотів, щоб його хтось у темноті розглядав.

Здалося йому, що після сьогоднішньої вечері не покличе його більше у гості Айсилу, не пришле із Бекиром айрану і самси. Може, навіть до моря вони його тепер не відвезуть. Думки самі полинули до Ахтема, до їх зустрічі багато років тому у Слов’янську на з’їзді бджолярів. Думки звернули туди, ніби для того, щоб довести Сергійовичу, що ніякої особливої дружби між ними з Ахтемом не виникло. Виявилися вони просто сусідами по кімнаті, сусідами за обіднім столом, розмовляли вечорами в одній компанії, анекдоти розказували. Горілку пили. Тільки, здається, Ахтем анекдоти не розказував і горілки не пив. Але сміявся, анекдоти слухаючи. Йому тоді років двадцять п’ять було, приблизно стільки ж і Сергійовичу. Значить, і зараз вони приблизно одного віку, якщо він живий.

«А він живий?» — замислився Сергійович. І відчув, як у серце шпигнуло. Пригадав Айсилу, пригадав, що вже майже два роки, як пропав він.

Ковтнув чаю. Подивився на свічку, що горіла. І зрозумів, що чогось цій свічці бракує. Бракувало їй картонного Миколая Чудотворця.

«А де ж Миколай?» — задумався.

Пригадав, як поспіхом збирав речі і закидав у багажник.

— Десь там, — прошепотів. — «Завтра знайду!» — пообіцяв собі, чи свічці, чи Чудотворцю.

48

До обіду баранці-хмаринки небом літали, затуляючи іноді землю від сонця. День цей нічим особливо від попередніх не відрізнявся. Але звикнути до повсякденності літнього кримського щастя Сергійович не міг. І тому здавалося йому, що світ довкола з кожним днем дзвенить все більш радісно, що бджоли і птахи веселіше літають.

На стежці, що вела угору до джерела, Сергійович ледь об їжачка, що забарився, не спіткнувся. Присів навпочіпки, відкотив його, згорнутого з переляку, убік. Коли вже з двома баклажками води повертався, їжачка і сліду не було, але стежку руда білка перебігла.

Перед обіднім перекусом зазирнув Сергійович до своїх вуликів. Бджоли вже майже всі стільники закупорили. Зазирнув він і у вулики до Ахтема. А там така ж картина. Задумався Сергійович. Вирішив, що як Бекир до вечора не приїде, то завтра вранці він сам у селище спуститься.

Але Бекир про мед не забув. Годині о третій, у найбільшу спеку, почув Сергійович шум мотора і вийшов на край пасіки. Блакитна «Нива» з причепом впевнено піднімалася висушеною сонцем ґрунтівкою, а за нею — хмара жовтого пилу. Жовтий пил летів на рівні рядів виноградників. Медогонку і дерев’яний щит, до якого її ніжки прикручувалися для стійкості, зняли з причепа легко. Знайшли місцинку рівнішу і там встановили. Приніс Бекир з сарайчика, що за кущем ховався, чотири пластикових тридцятилітрових бідони і з десяток маленьких відерець, одне в одне вставлених. Також пластикових. Спочатку взялися за мед Сергійовича.

— Мені в бідон не треба! — сказав він — Я до маленької тари звик!

Крутили по черзі. Сергійович дивився на янтарний мед, що зі стільників вилітав і падав на стальну внутрішню стінку медогонки. Дивився і посміхався. Шість відерець п’ятилітрових наповнилися його солодким золотом. І ще дві скляні літрові банки на додачу. Потім вже стали мед хазяїнів качати.

Мед Ахтема був темніший. Мабуть, тому здавався він Сергійовичу більш важким. Захотілося спробувати, порівняти. Проте зручний момент настав тільки через пару годин, коли викачали вони мед із всіх вуликів. Бекир собі три пластикових бідони і пів-відерця наповнив. Потім неповне відерце до підстилки біля вогнища відніс, а під кран інше підставив. Мед тягнувся ще зі стального крана тонкою жовтою ниткою, яка грала на сонці, ніби вона з чистого золота була.

Приніс парубок із машини і пакет з коржиками. Одного надвоє розломив, вмочив у неповне відерце. Протягнув Сергійовичу.

Сергійович коржик медовим краєчком до рота узяв, почав жувати, до смаку прислухаючись.

— А що, у вас кожен сам собі хліб пече? — запитав Бекира вже п’ючи чай.

— Ми — самі, та інші татари також. А росіяни з українцями з пекарні купують.