Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
— Нормальний, — відповів Бекир. — Але ж він могильний, їхній хліб.
— Чому «могильний»?
— Пекарню на нашому старому кладовищі побудували.
— А-а, — з розумінням протягнув Сергійович.
— Вмочуйте, їжте! — Бекир кивнув на відерце з медом і на пакет з коржиками.
Сергійович із задоволенням вмочував і смакував, і чаєм запивав.
— Знаєш, — сказав він раптом. — Скажи мамі... Скажи їй, що я можу... Ну, до Сімферополя, про Ахтема спитати...
Очі Бекира загорілися.
— Я скажу! Дякую! Я вас сам туди відвезу! — схвильовано заговорив він. — Тільки документи з собою треба взяти! Туди без документів не пустять!
49
У «ниві» Сергійовичу давненько їздити не доводилося. І тепер, сидячи на передньому сидінні поряд з Бекиром, пасічник відчував себе невпевнено і незатишно. Здавалося, що надто високо він сидить. Здавалося, що Бекир надто різко повертає, а повертав він постійно то ліворуч, то праворуч, адже дорога тут уздовж Бельбеку біжить. Куди річка, туди і вона.
— Ти не поспішай, — попросив він хлопця, на що син Ахтема і Айсилу посміхнувся, але швидкість зменшив.
— «Нива» стійка, — Бекир глянув на пасажира. — Для кримських доріг — те, що треба!
Коли виїхали на Севастопольське шосе, швидкість Бекиру довелося знову зменшити, хоча ця дорога значно рівніша була. Вклинитися у щільну колону транспорту, що рухався на кримську столицю їм вдалося легко, але далі вже до самого міста хилитався перед ними зад фури, а на хвості висів джип із причепом, на якому гордо сидів китайський гідроцикл.
— Це ж туди до моря? — кивнув за спину, назад, Сергійович.
— Так, Севастополь, а далі на Форос дорога, на Ялту. А якщо направо — то на Качу!
Сергійович закивав. Попереду п’ятиповерхівки міста з’явилися. І занервував пасічник, згадавши мету цієї поїздки.
— А як мені з ними краще говорити? — спитав хлопця.
— Не знаю, — Бекир знизав плечима. — Головне — не жартувати! Вони жартів не розуміють. Я за два квартали зупинюся, щоб не маячити!
Хвилин п’ятнадцять їхали мовчки. Вже містом. Попереду замість заду фури виляв штангами тролейбус. На наступному перехресті тролейбус ліворуч повернув, а вони — праворуч.
Незабаром виїхала блакитна «нива» на спокійну, тінисту і тиху вулицю.
— Ну ось, прибули! — Бекир зупинив машину біля бровки тротуару. — Тут поряд. Це ось перший номер, — він показав на кутовий будинок праворуч. — А в них тринадцятий. Коли зайдете, скажіть, що вам у приймальню!
Перші кроки бульваром далися Сергійовичу важко. Навіть закашлявся він чи то від хвилювання, чи то від страху. Наче організм хотів у свого хазяїна жалість викликати і тим самим попросити його дурниць не робити, і, тим більше, не казати. Тому, переживаючи і кашель, і страх, ішов пасічник невпевнено, дивлячись собі під ноги, ніби боявся, що хтось поряд іде і вже за ним слідкує. Але бічним зором бачив, що будинків праворуч немає, а стоять тільки дерева. І дерева ці ніби йдуть з ним разом, нога до ноги, бо не лишаються вони позаду.
Зупинився різко Сергійович. На дерева озирнувся, за спину собі глянув. Нікого за спиною. Похитав головою, намагаючись опанувати свої думки і відчуття. І вже більш твердою ходою далі вирушив, все ще перевіряючи бічним зором поведінку бульварних лип і акацій. Дерева тепер залишалися на місці, тобто позаду. А значить, йшов Сергійович до мети.
Метою виявилася величезна, але не висока, що розповзалася навсібіч, наче павук із червоним животом і білою спиною, будівля за адресою «Бульвар Івана Франка, 13». У центрі під портиком і кількома колонами розташувався центральний вхід, висунутий метрів на два до проїжджої частини. Перед сходами до дверей, Сергійович на мить забарився, але тут пластикові, недорогі і несолідні двері перед ним відкрилися і з них вишмигнув чоловічок у сірому костюмі з папочкою у руці. Вишмигнув і, обійшовши пасічника, який не встиг йому поступитися дорогою, зник.
Чи то цей чоловічок, чимось смішний, а чимось жалюгідний, викликав у Сергійовича внутрішню посмішку, чи то двері дешеві, але останні дві сходинки до порога серйозного закладу пасічник подолав легко і навіть сам того не помітив, як всередині опинився. Обличчям до обличчя з військовим і озброєним чоловіком, що контролював вхід-вихід.
— Ви куди? — холодно спитав той.
— Мені до приймальні, — завчено промовив Сергійович.
— Повідомляти чи скаржитися?
На це питання відвідувач відповісти не зміг, але черговий і не збирався чекати відповіді. Можливо, це був традиційний жарт, який виник саме тут на посту через нудотність одноманітного стану?!
— Документи?
До цієї вимоги Сергійович був готовий.
— Україна? — здивувався черговий і взявся гортати м’ятий синій паспорт. Зупинився на сторінці з пропискою. — Донецька область?
Сергійович кивнув.
Після цього черговий вивчив вкладиш в’їзду до Російської Федерації.
— Притулку вам не дадуть! — твердо сказав він, ніби точно знав, навіщо цей відвідувач до ФСБ заявився. — Дев’яносто днів — і додому! Зрозуміло?
— Та не треба мені ваш притулок! Я стосовно іншого питання!
— І якого ж? — У голосі чергового почулися нотки втоми.
— Людина зникла. Два роки тому. Викрали...
— Це до міліції!
— Мене його дружина попросила до вас приїхати...
— Дружина попросила? — пожвавився військовий. Вочевидь, не часто такий аргумент чув. — Ну і як же його звати?
— Ахтем Мустафаєв.
— Татарин?
Сергійович кивнув.
Черговий якось дивно скривив губи.
— А вам він хто? Чи вам його дружина кимось доводиться? — проговорив він і знову опустив погляд на український паспорт відвідувача, погортав, затримався на сторінці із записом про шлюб.
— Ну, почекайте тут! — сказав наказовим тоном. І пішов, залишивши замість себе іншого чергового.
Сергійович стояв неприкаяний, слухав скрипіння вхідних дверей, що відкривалися і закривалися. Усі, хто входив чи виходив, були у цивільному. У костюмах з краватками. І це незважаючи на літо, незважаючи на спеку! А черговий кивав їм і ліниво зазирав у посвідчення, що пред’являлися.
Ноги від марного стояння загули. Пошукав Сергійович поглядом стілець чи лавку, але не знайшов. Прицмокнув невдоволено губами і тут же на собі спіймав запитальний погляд чергового. Зітхнув. Подумав, що недарма він сюди їхати не хотів. Ой недарма! Але тепер вже що? Паспорт забрали, а значить — стій і чекай!
Перший черговий з’явився хвилин за п’ятнадцять, коли
