Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
Дослухаючись, помітив Сергійович, що сонце, нарешті, заховалося. І як тільки заховалося воно цілком, голоснішою стала тиша, більш явною стала вона. Її можна було погладити, як кота чи собаку, вона була тепла і лащилася до Сергійовича, ніби випрошувала і від нього участі, випрошувала співучасті у її житті, і її звуках. І він, вже звиклий очима до відсутності сонця, узявся доповнювати тишу пошуками того, з чого можна було б розпалити вогнище. Зібравши гілки, гілочки і навіть дві дощечки від ящика, чиркнув Сергійович сірником і цей «чирк» також влився у тишу, став її власністю, її складовою частиною, нотою її нескінченної музики.
А потім над вогнищем закипав підвішений чайник. А Сергійович, збуджений новим переїздом і красою природи, що його оточувала, бродив кругами, підбираючи ще гілки для вогнища, яке виявилося надто «ненажерливим».
Вранці, відкривши очі, Сергійович більше не сумнівався, що потрапив до раю. Потрапив до казки, де природа не просто служить людині, а догоджає їй, де сонце чекає, поки людина не завершить свої денні справи, і тільки тоді йде. Де повітря дзвенить невидимим дзвіночком. Де можна бути незалежним і невидимим, де у всякої живої істоти, навіть у дерев і виноградної лози, є голос.
Стежка, яку Айсилу показала, вивела його до джерела і там він умився і прокинувся повністю. Біля дзюркотливої води пташиний спів звучав ще голосніше. Під голоси птахів думки Сергійовича сповнилися незрозумілою впевненістю, впевненістю у тому, що все погане позаду, а попереду — заслужений спокій і життя у злагоді з бджолами, а значить — і у злагоді з природою.
Дві баклажки джерельної води він приніс і залишив біля машини, зелений колір якої тепер губився через більш яскраву зелень довколишньої природи. Пластикову каністру він залишив у машині — носити по двадцять літрів від джерела до намету було б йому не під силу. Виникло у нього бажання вимити «четвірку», витерти з неї пил і бруд дороги, щоб заблистіла вона. Але причини мити і драїти машину у Сергійовича не було. Миють і чистять машини, коли вони нові, коли треба їхати в місто чи в гості. Та і їй, була б вона жива, а не залізна, напевно не захотілося б зараз потрапляти на очі чи привертати до себе увагу. Точно так, як дорослій людині, якій зоп’яну фінгал поставили, не хотілося на вулицю виходити і знайомих зустрічати.
Згадав Сергійович про гроші на скло для авто, які йому при в’їзді до Криму від імені журналістів передали. І журналісти пригадалися, байдужі, нахабні. Якось навіть не тулилися до купи ці гроші і ті журналісти. Але ж всяк буває!
«Відремонтую! — подумки пообіцяв він дивним благодійникам, які грошима його пожаліли. — Обживемося спочатку тут, а потім відремонтую!»
Думкам своїм Сергійович посміхнувся, спіймай себе на тому, що думає одночасно і за себе, і за машину, і за бджіл. Ніби всі вони — одна родина й однією мовою говорять. Але ж так воно і було. Нема у нього зараз іншої родини, окрім бджіл. Машина — це так, залізо! А от те, що від його родини людської залишилося, живе далеко звідси, у Вінниці. Живе і не жаліється на його, Сергійовича, відсутність. Але він їх, звичайно, пам’ятає, він їх не тільки у пам’яті, але і в серці тримає обох: і дружину, і доньку. І якщо дружину можна б і «колишньою» назвати, то вже донька точно колишньою бути не може. Діти завжди свої, де б не жили і скільки б ти з ними не сварився! Анжеліці вже шістнадцять! У неї, мабуть, залицяльник вже є. Цікаво, вона своєму залицяльнику про батька розказує?
Нагрівався день швидко, це Сергійович маківкою своєю відчув. Кепку знайшов оранжеву. У руках повертів пригадуючи, як по телевізору раніше кожен матч «Шахтера» дивився. «Де вони тепер грають?» — подумав. Точно не у Донецьку. Там не до футболу.
Після полудня потягло пасічника на мандрівки. Вирішив він до селища, до Куйбишевого прогулятися. Від пасіки Ахтема, у якій він присусідив свої вулики, дорога не могла бути довгою. Адже їхали вони сюди з Айсилу хвилин десять. Вийшов Сергійович на ґрунтівку, і побачив перед собою селище, як на долоні. У спекотному жовто-оранжевому сонячному світлі. Селище внизу тремтіло через повітря, що плавилося під сонцем. І дахи будинків тремтіли, не стояли на місці. І ще здавалося тепер Сергійовичу, що не так вже й близько звідси до селища.
Здавалося, що високо він, Сергійович, на горі стоїть. І тільки очевидна легкість і прямота дороги, що вниз збігала, все одно незважаючи на сумніви, що раптово виникли, покликали Сергійовича у дорогу. Про те, що потім доведеться сюди повертатися, думати пасічнику не хотілося. Та і для віку свого, і для своєї ненав’язливої інвалідності, у якій Сергійович іноді не безпідставно сумнівався, був він ще дуже навіть міцний. З моменту в’їзду до Криму, жодного разу кашель його не потурбував!
З диханням взагалі проблем не виникало! Повітря тут таке, ніби чай із вершковим маслом! Хочеш — дихай ним, хочеш — пий його, хочеш — їж! От би зараз Пашку сюди! Він би, за звичкою, став щось погане вишукувати і швидко дурнем би себе відчув, бо нема тут нічого поганого. І люди хороші, і природа, і повітря, і сонце! Утомився від уявної присутності Пашки, забув про нього пасічник і «перетягнув» сюди, до виноградників, дружину свою Віталіну, і доньку. І уявив, як вони оглядаються на красу довколишню. Віталіна напевно також щось варте критики видивлялася б, а от донька — зовсім не у маму — вона б навпаки: затанцювала від щастя, що у такому місці опинилася. Вона вразлива, і якщо мама не підказує їй, як себе вести, то по її обличчю одразу всі її почуття і думки прочитати можна! І раптом, до цієї компанії, що в уяві Сергійовича зібралася, яка раніше його родиною вважалася, вийшла із-за найближчого дерева-клену Галина з магазинчика «У Наді». Дивилася на тих, хто зібрався, і на самого Сергійовича у задумі, й обличчя її ні радості, ні спокою щасливого не виражало. Стурбована вона була чимось. І тому відчув Сергійович занепокоєння. Захотілося дізнатися: чому вона у такому настрої? Що з нею? Але при дружині і доньці незручно йому було з Галиною говорити. А тут ще несподівано мобільний
