Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

— Машина відкрита, сідайте! — крикнув.

Хвилини за три поїхали назад. Через спеку опустили скло у передніх дверях. У машину разом із теплим вітром увірвався шум міста. Говорити при такому шумі було важкувато. Коли виїхали на Севастопольське шосе, Бекир підняв скло у своїх дверцятах і стало трохи тихше.

— Що вони вам сказали?

— Нічого конкретного, — сказав Сергійович, вирішив, що про слово «вдова» не варто згадувати. — Зі мною один у цивільному говорив. Порадив шукати зв’язки у поліції. Сказав, що два десятки таких випадків, і винуваті козаки і Кримське ополчення.

— І більше нічого?

— Ні, — Сергійович заперечно мотнув головою.

— Все одно дякую! — сказав Бекир і зітхнув. — Мама дзвонила, на вечерю нас чекає... і ще просила вугілля помогти розвантажити.

— Вугілля? — пожвавився Сергійович. — Звичайно! А навіщо вам вугілля?

— На зиму, ми вугіллям топимо!

Сергійович прикрив очі. Пригадав свої вугільні запаси. Руки, які на колінах лежали, ніби знову тепло буржуйки відчули. Посміхнувся він. І задрімав, раптову втому відчув — і нервову, від візиту до контори з довгими коридорами, і фізичну — від спеки.

50

Тільки той, хто з вугіллям з дитинства справу має, може легко визначити, скільки тонн вугілля у купі, зваленій самоскидом на землю лежить. І не треба для цього радіус чи її висоту вимірювати. Досить поглядом знавця окинути і подумки це вугілля зважити чи з тими купами, які вже в твоєму домі згоріли, порівняти.

— Тут тонн п’ять, точно! — не здавався Бекир, поки кидали вони його лопатами до тачки, щоб відкотити потім до задньої сторони дому і зсипати до погреба-вуглярки з маленькими дверцятами і пологою бетонною підлогою, зробленого людиною, що зналася і тямила про тонкощі життя з твердим паливом.

Сергійович знову мотнув головою, але вже промовчав — він-то бачив, що найбільше у купі тій заледве чотири тонни з гаком. Але тепер, дивлячись на кількість породи, що робила купу «рябою» і віднімала від купи її вагу, отримував він у своїх розрахунках навіть не більше чотирьох тонн вугілля. Чуючи, як хворобливо захищає Бекир свою правоту, про породу Сергійович вирішив не починати. Але, зрештою, коли наступні десять тачок відвезли до підвалу, а штовхали вони тачки по черзі, коли відчув Сергійович у руках втому, зупинився він біля дерев’яних — у півтори метри висотою — дверей. Зупинився, почекав Бекира, що йшов слідом.

— І що, вугілля у вас завжди таке? — спитав.

Бекир, звичайно, причину питання зрозумів. Витер долонею піт з чола.

— Трапляється, хороше завозять, чисте, ростовське. Але майже вдвічі дорожче, — відповів він. — А це з Донбасу. Обіцяли, що гарне буде... Та що тепер? Гроші ж вони наперед беруть, а водій зсипав і поїхав. До кого претензії пред’являти?

Сергійович кивнув, узявся за ручки тачки. Покотив її похилим бетонним пандусом, праворуч від якого сходи до підвалу спускалися. Тільки сходи до підлоги сягали, а пандус ні. Посипалося вугілля вниз. Почекали вони з Бекиром, поки пил вугільний уляжеться, а потім спустилися сходами і лопатами вугілля подалі вглиб відкинули, щоб місце для наступних тачок звільнити.

До сьомої вечора справа була зроблена.

За вечерею Айсилу все на Сергійовича допитливо поглядала. Іноді вона обмінювалася із сином і донькою кількома словами татарською, але неголосно, тихо, щоб гостя не бентежити.

— І вони навіть не натякнули? — спитала вона уже за чаєм, підсовуючи ближче до Сергійовича тарілку з пахлавою.

Він мотнув головою. Зітхнув.

— Все одно добре, що ви з’їздили! — знову Айсилу на гостя подивилася. — Сказані слова не зникають, вони лишаються! Особливо питання! Ті, з ким ви говорили, будуть тепер про Ахтема думати!

Сергійович тривожно на хазяйку подивився. А потім озирнувся, знайшов поглядом свій мобільник, що в кутку кімнати, на підлозі, на краєчку товстого темно-червоного килима лежав-заряджався.

«Не забути б», — подумав.

І знову у пам’яті голос Івана Федоровича із Сімферополя прозвучав: «Скажіть його вдові...» Глянув Сергійович на Айсилу. Хотілося їй щось хороше сказати. Тільки ось що? А у плечах ломота відчувалася, важкість. Кисті рук болять. Все-таки вугілля кидати — не дитячі забавки!

— Я вас відвезу, — запропонував Бекир, коли вечеря скінчилася.

— Не варто, — відмахнувся Сергійович. — Треба пройтися! Руки ось у мене сьогодні працювали. А ноги — ні! Хай походять!

Айсилу провела його до дверей і на порозі пачку рублів йому передала.

— Це за мед, — сказала вона. — Ми його по гарній ціні продали! І наш, і ваш!

Не перераховуючи, тицьнув Сергійович гроші до кишені.

Вийшов з двору і знайомою дорогою у бік мечеті пішов, щоб перед нею ліворуч разом з дорогою повернути.

Небо опускалося все нижче, сутінки сідали, але справжня темнота, яку Сергійович із дитинства по Донбасу знав, сюди не приходила. Десь гавкав собака. З іншого боку до одинокого подорожнього жіночий голос долинув, голос, який когось кликав дивним, нечітким ім’ям. Може собаку, може, кота.

Уже піднімаючись уздовж виноградників, Сергійович зупинився й скрушно похитав головою. Забув він таки у них свій телефон! А повертатися не було ні бажання, ні сили. Та і не так вже він йому і потрібні! Це ж ніби як ключі від залишеного далеко дому з собою носити. Ніби і важлива річ, а користі мало. Думки Сергійовича переключилися на рідне село, на будинок свій, на Пашку. За спиною тремтіли, віддаляючись, вогники Албата, який у вказівниках «Куйбишевим» зветься.

51

Не спалося Сергійовичу цієї ночі. Спочатку їжаки заснути заважали — надто голосно чмихали. Потім думки тривожні в голову лізли. І все про те саме: випадково чи навмисно той Іван Федорович із ФСБ Айсилу вдовою назвав? І чомусь саме зараз, уночі, остаточно повірив Сергійович словам ефесбешника, повірив, що серед живих Ахтема більше немає І не Ахтема йому тепер стало шкода — його він майже не пам’ятав, а якщо і пам’ятав, то був зовсім інший Ахтем, на двадцять років молодший. Шкода йому стало Айсилу і її дітей. Хоча якщо чоловік вже майже два роки, як зник, як вона може сподіватися, що він живий? Вона ж розумна жінка. Вона розуміє, що якщо викрали його, а машину покинули, значить їм його життя потрібне, а не «нива» чи гроші. А