Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Сергій потяг мене до вітальні. Тож почалося. За столом сидів Іван. Поряд з ним лежав пакетик «мезима». На тарілку він відразу наклав купу щедрот. «В Івана – виразка та панкреатит, тому він не сідає за стіл без «мезима»«. – «Може, краще не вживати жирного та смаженого?» – «Ги, – відповів Марат. – У нас країна наче створена для продажу «панкреатинів», невгамовні шлунки, нездорова їжа та потяг до безкінечного та щедрого застілля».
А далі була горілка, вино та розмови. Спочатку була горілка, потім хтось згадав про шампанське, Марат сказав, що іншим разом, але Сергій помчав за ним на кухню. Я думала, що після горілки та шампанського мені буде зле. Але пияцтво на мені наче не позначалося. Тому я продовжила з усіма.
Говорили про футбол, уряд, газ, підступних росіян, про те, як Меркель складає руки на животі, а це означає, що вона наполеглива, агресивна і завжди вагітна якою-небудь ідеєю, вагаючись, чи кинутися та вкусити, чи затаїтися і перечекати; «а ще ховає талію, котра давно поплила»; про Штазі, КДБ, Путіна; говорили про поляків, котрі втомилися підтримувати українців (тут я пожартувала, що так, певне, почувається адвокат за призначенням, коли розуміє, що великих грошей він не отримає, але викладатися треба, бо йдеться про його професійну честь, професійний обов’язок). А також про те, що євреї нас використовують і ми ще пошкодуємо, що на це повелися. Як і щодо турків, котрі нахабніють щодня, а ми того не помічаємо. Про те, що українські жінки – корисливі та вродливі шльондри, а ми, німкені, переважно виглядаємо як легкоатлетки, треба перевіритися на гормони. «От який у тебе зріст?» – запитав кремезний Валерка. «Я менша за тебе», – спокійно відповіла я. Сергій непомітно нажлуктився і почав цілувати мій гіпс. Аркадій скептично відмовчувався.
Ми з Маратом вийшли на балкон-трек подихати. Ніч була спокійною. «На небі – штиль, – усміхнувся Марат. – Люблю нічне місто». Він перехилився через поручні. «Дивися, скільки припарковано машин, нічого не помічаєш?» – «Помічаю. На газонах стоять, на тротуарі, одна на дитячий майданчик влізла». – «Правильно. Але я зараз не про це. Подивися на те, як блимає сигналізація. Сучасні світлячки великих міст – сигналізації припаркованих автомобілів, вони перегукуються, живуть своїм життям, миготять у темряві та посилають любовні сигнали одне одному. А ми нічого не розуміємо».
«І слава Богу. Ми забагато знаємо про машини, принаймні набагато більше, ніж про світлячків», – почувся хтось третій. На балкон вийшов Аркадій. «Ви не романтик», – сказала я. «Можна на ти. Я романтик, але прагматичний. Метис. Дитя сучасного світу». Коли він посміхався – перетворювався на когось іншого. Було дивно, але я подумала, що могла б у нього закохатися. Так само сильно. Як у Дерека. Зворушливо-небезпечний. Це при тому, що підсвідомо він мене дратував, я вважала, що він використовує Марата.
На якусь мить я уявила себе мартином, котрому він дав знеболювальну пігулку, щоб той десь полетів, на скільки вистачило пігулкової анестезії, потім впав і розбився. Але вже не на очах його вразливого друга. Коли не бачиш – цього наче і не відбувається. Аркадій нахилився до мене. «Я не вірю в сестринство», – тихо, майже по складах промовив він. І пішов.
«Що він тобі сказав?» – «Я не впевнена, що зрозуміла. Слухай, а він одружений?» Марат трохи подумав перед тим, як відповісти. «Він удівець. Його дочці Ганні шістнадцять, вона вчиться в Женеві. Він не хотів, щоб вона зростала з мачухою, тому в нього постійні стосунки. Але не з однією жінкою, а з повіями». – «Він не вірить у сестринство, але вірить у повій. Бо легше повірити чек – «до сплати»«. – «Він тебе образив? Не звертай уваги, він дбає про мене. Навіть не про мене, а про мою родину. Щоб нічого не розпалося, щоб ніхто не зруйнував». – «Я схожа на жінку, яка може зруйнувати міцну родину?» – «Ти не схожа на повію. Цього йому достатньо, щоб не довіряти тобі. Давай поміняємо тему?» – «Давай!»
«Ти коли-небудь думала, що Німеччина об’єднається?» – «Мені важко було усвідомлювати, що існує дві Німеччини, якщо чесно. Тому я або сприймала ту Німеччину просто як віддалену частину моєї Німеччини. Або як частину Чехословаччини. Втім, зараз відбувається те саме. А ти думав, що Союз розпадеться, що твоя країна здобуде незалежність?»
«Не думав. Тоді я читав не ті книжки. Але згодом почав думати, але Союз встиг розпастися до того, як ця думка в мені визріла. А потім все закрутилося у калейдоскопі. Одного разу ти встав, подивився у вікно і побачив, що хтось крутнув його, поки ти спав. І ти маєш іншу картинку. А потім ще раз. І ще раз». – «А в мене таке враження, що цей хтось цю картинку не докрутив, зупинився на півдорозі, одна Німеччина наклалася на іншу, але нової картинки не вийшло. Щось справжнє, а щось підроблене». – «Ви здатні її докрутити».
Коли ми повернулися до гостей, Іван продовжував їсти, Сергій уже спав. Аркадій викликав офісного водія, а Влад – таксі. Славко дивився телевізор з вимкнутим звуком та пив. Валера щось розповідав Іванові, який уважніше ставився до червоної риби, ніж до слів друга. Було вже пів на першу. Я сказала, що мені слід збирати валізу, але Валера сказав, що мені її вже зібрали. Потім він запропонував випити за дружбу народів. І ми випили. Потім за жінок. Потім запитав, чи прискіпуються наші митники до ввезення харчів з України. «Може, вони, як канадці, думають, що ми пакуємо мікроби в банки з ікрою?» Я сказала, що не знаю, але в мене буде нагода перевірити. Валера сказав, що кілька банок ікри покладено мені між штанцями та синьою кофтиною.
Потім ми ще за щось пили, а може, й просто так, бо Валера сказав, мовляв, остання справа до чогось прив’язуватися. Треба було підхоплюватися та їхати до аеропорту. Марат викликав таксі, глянув на мене. «Мда. Хрестоматійне повернення німкені з України додому. П’яна, накурена та зламана». Ми розреготалися. «Тобі варто
