Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Ханне округлилася і виглядала чудово. «Ти пам’ятаєш наш тест на погладшання?» З ходу запитала вона мене, намагаючись міцніше до мене притиснутися. «Атож». Тест на погладшання дуже простий, треба спокійно пройти між двома припаркованими впритул одна до одної машини і не зачепити люстерка, і взагалі не спровокувати сигналізацію. Якщо вдасться, сигналізація не влаштує істерики, тоді з твоїми стегнами та іншими важливими частинами тіла – все ок. «Тепер від мене пищать усі сигналізації, такий кайф проходити повз, не торкатися, а воно – верещить! І не непокоїтися тим, що ти товста». Ханне мені підморгнула. «Як ти зламала руку? В цьому винен палкий козак? Якщо я народжу хлопчика – ми з ним обов’язково полетимо дивитися футбол в Україну чи Польщу». Логіка Ханне вартує окремої дисертації. Але я була потішена тим, що вона не кинулася колисати мою біднесеньку ручку.
«Це доволі містична історія, давай я не буду тобі її переповідати, сьогодні мене вже про це запитували». – «Хто?» – «Чоловік». Ханне пильніше глянула на мене. «Чоловік? Кхм. Ти промовила це так, що я просто не можу не поцікавитися, що то за чоловік, при згадці про якого у моєї подруги змінюється голос, га?» – «Він – фізик. Звати його Райнер. Я йому передавала матеріали Марата». – «Марата?» – «Так, він також фізик. Дуже допоміг мені там, в Україні. Ми трохи схожі з його сестрою. Цілком можливо, його бабця та мій дід були знайомі. Якщо можна так висловитися. Я не знаю, чи можна вважати знайомством момент, коли ворог розташовується у твоїй хаті. Вони можуть бути і незнайомими за таких обставин». – «Ти знову починаєш. Війна, дід, провина. Облишмо Марата, хочу почути про фізика. Ну?» За цей час Ханне з’їла півкоробки цукерок «Вечірній Київ».
«Добре. Райнер Граф. Лисий фізик середнього віку. Зі світлими очима, в яких я побачила себе». – «Мені це здається чи ти знайшла свій ідеал?» – «Я не можу назвати його моїм ідеалом. Принаймні зовні, але він дуже теплий. І коли згадую про нього – теплішає в животі. А це гарний знак». – «Ти ж знаєш, як я ставлюся до зовнішніх ідеалів. Мій ідеал – Роберт Де Ніро, з усіх істот чоловічої статі, котрих я зустрічала, більше за інших на нього схожий таксун Манфреда – Троль». Я так зареготала, що злякалася, як переживе цей землетрус моя зламана рука. Троль дійсно був подібний до Роберта Де Ніро. «Я щаслива за тебе, – сказала моя подруга. – Щаслива, бо нарешті ти припиняєш жити минулим.
дідом, Дереком. Буду рада потиснути руку лисому фізику Райнеру».
Найцікавіше, що отримати цю радість від потискання руки Райнера Ханне пощастило кількома хвилинами пізніше. Бо він задзвонив у мої двері. «Привіт. Я подумав, що якщо сьогодні не увірвуся до тебе, то знову відчую себе псевдогероєм. Хоча я кілька разів телефонував, бо направду не такий нарваний, як здається. Але марно. Ніхто мені не відповідав». І тут Ханне потиснула йому руку. І сказала, що їй слід спати, тому вона вже йде.
Він був дійсно теплим. Тілесно-теплим. Із вправними руками і впевненим поглядом. Ми кохалися, і я завмирала, очікуючи, коли він відчує мій вибагливий погляд, розплющить очі і я вкотре побачу своє віддзеркалення. Він розплющував очі, я бачила себе і видихала його ім’я, знову насідаючи на нього. Телефон я не увімкнула.
Глава шістнадцята
Поспішати мені було нікуди, але я підхопилася доволі рано, бо подумала, що Райнеру потрібно раніше прокидатися і він не наважиться мене будити. А потім буде шукати пояснення, чого запізнився на роботу. Крім того, хотілося б видзвонити мого знайомого психолога Ернста Янга, щоб домовитися про зустріч. Райнер не спав, витріщався на стелю і, судячи з виразу його обличчя, навряд чи він звертався до Бога. Якби я була Богом, неодмінно подумала б, угледівши таке, що з мене хтось нахабно глузує. З іншого боку – містер Бін також молиться. Але сміятися дозволено виключно Богам. Я штовхнула його ногою. «Не спиш?» – «О, Боже!» – «Все. Тепер він точно помітить твої нечемні гримаси». – «Та він до цього звик, я щоранку роблю вправи для очей. Виписую назви європейських столиць світу очима». – «Краще став бачити?» – «Ні, але географію знаю краще, ніж знав у школі».
«Тобі не треба на роботу?» – «Треба, але річ у тім, що твій будинок знаходиться ближче до мого університету, ніж мій». Райнер поцілував мене і сказав, що в мене палають вуха. «Мабуть, тебе хтось згадує». – «Це точно не ти?» – «Ні, я ще не встиг тебе забути». – «Тоді це моя родина, вони думають, що я вже встигла їх забути». – «В тебе велика родина?» – «Середнього розміру».
Райнер підвівся та потягнувся, своєї оголеності він не соромився, в нього було підтягнуте тіло і смішний пуп, дуже нахабний. Я думала, що він піде в душ, але Райнер вмостився на підвіконні, відчинив вікно і заплющив очі. «Знаєш, усе може брехати, але сиротинці ніколи не підводять, вони виникають завжди, коли ти щось відчуваєш. Вони усвідомлюють цінність моменту. Коли ти вчора торкалася моїх п’ят, кадика, члена, вух, ніздрів. Коли ще раніше ти дивилася на мене в університетській кав’ярні, трохи збентежено, трохи здивовано, але ніжно. Коли я прокинувся і торкнувся твого соска і він витягнувся в очікуванні поцілунку, а ти ще щось буркотіла уві сні. Коли я зараз запускаю в себе вітер, котрий поспішає, бо вкрав у людей кращі їхні сни, щоб затишитися десь в гарячому листі та передивлятися їх на самоті».
Я наблизилася до нього, щоб увібрати його в себе, як він вбирає вітер. І сиротинці також мене не підвели. Вони дійсно усвідомлювали цінність моменту. «Так хочеться сьогодні бути з тобою цілий день». – «Давай цей день перенесемо на завтра, а сьогодні проживемо який-небудь звичайний день, коли в твоєму житті є робота, друзі та зобов’язання, але поки немає кохання? Спробуємо?» – «Давай. Може, принесеш деякі свої речі до мене? Тим більш, що моє житло ближче до твоєї роботи». – «Але ж ми домовилися, що завтра у нас сьогодні і в ньому немає роботи, чи не так?» – «Саме так. Але потім настане післязавтра, воно ж завтра, і робота там буде». Він поцілував мене. «Добре. Такій мудрості опиратися немає ані найменшого сенсу. Що ти будеш робити нині? Коли я піду на роботу?» – «Піду до психолога».
