Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Але потім збагнув, що статевого чистоплюйства було б замало. Завжди мав місце протест. Він і народжував своїх героїв. А також інтриганство, що виліплювало героя з будь-кого, подекуди використовуючи цю людину втемну. Ну, крім того висока дитяча смертність та братовбивства. Ніколи не можеш бути впевненим у тому, чи дійсно ця дитина померла від сухот, чи, щоб врятувати її від інтриг, було поховано когось з челяді. Зрештою, недарма людство вірить у воскресіння Христове». – «Але ж ти розумів, що дід твій не був псевдогероєм і не носив чуже прізвище?» – «Так, розумів. Але все одно вважав, кільканадцять разів переконуючи себе у зворотному, що, якщо дід вижив, справжнім героєм він не був…»
«Знаєш, Марат, чий проект я тобі принесла нині, також про це говорив». – «Про несправжніх героїв?» – «Не зовсім, але про щось дуже суголосне». – «Розповіси?»
«Марат говорив про те, що за умов постійної окупації України, поглинання її іншими імперіями і використання тільки як додаткової території, виживали тільки боягузи, зрадники та пристосуванці. Героїв вбивали. Сміливих витравлювали.
Голосистих таврували. Принципових закатовували, заарештовували, страчували. Виживали слабкіші духом. Марат каже, що важко усвідомлювати себе нащадком слабких духом. Тому Україні важко відстоювати свою позицію у тій самій Об’єднаній Європі». – «Слушно. Бачу, ти там не тільки пила, ламала руки, підбирала відьмацькі ножиці та спокутувала провину нації. Ти ще слухала». – «Так. І уважно. Знаєш, це пафосно звучить, але я відкрила для себе інший світ. Подекуди страшний і незрозумілий, подекуди прекрасний і незбагненний. Одночасно рідний і чужий. Невідомо, що більше приваблює, а що більше відлякує. Зі мною говорили не тільки люди. Зі мною говорила одна стара хата на Житомирщині. Зі мною говорив Київ. Зі мною мовчали дерева Бабиного Яру, я дихала калиною біля Хреста, встановленого на честь українського визвольного руху».
«Я б з тобою також говорив, якби був Києвом», – сказав Райнер, і я знову побачила свій силует у його очах. Він торкнувся моєї руки. «Ми зможемо ще побачитися? Я давно ні з ким не розмовляв настільки відверто. Мабуть, відвертість відчуває іншу відвертість краще за людей. Побачимося?» – «Обов’язково». Я залишила Райнеру Графу всі координати та своє віддзеркалення в його очах. А ще раптом збагнула, що не хочу і не хотіла нічого писати Аркадію.
Вдома я вирішила набрати Ханне, вона довго не брала слухавку, аж потім мені передзвонила. «Ти чого так довго? Я вже збиралася знову вимкнути телефон». – «Ти повернулася! Нарешті. Манфред припинить мене переслідувати». – «Він тебе переслідує?» – «Ну, не буквально. Але тричі телефонував. А ще телефонувала його навісна дружина». – «Бріг? Що вона від тебе хотіла?» – «Дізнатися, що від мене хоче він. Бідна дівчинка зовсім йому не довіряє». – «Вона думає, що ти вагітна від нього?» – «Вона не знала про мою вагітність, хоча він знав, але не сказав їй нічого. Я сама почала цю тему, тепер жалкую, я переконувала її, що дитина аж ніяк не Манфредова, але вона, звісно, мені не повірила. Добре, що ти повернулася, допоможеш мені покінчити з цим гармидером. Але як ти з’їздила?»
«Ти не хочеш до мене прийти?» – «Хочу, але не зараз. Я на оплачених і недешевих курсах. «Як виховувати дітей у сім’ях, де батьки належать до різних рас та вірувань». – «Ханне, але ж ти навіть не знаєш, чи від турка в тебе дитина? І ти виховуватимеш дитину сама, принаймні спочатку, чи ти очікуєш на появу турецького батька? Я хочу сказати, навіщо ти записалася на ці курси?» – «Тут дуже цікаво. Тобі б також сподобалося, таке неоднорідне середовище. Саме тут – справжній Берлін. Може, підійдеш до нашої кав’ярні? Ми з дівчатами завжди п’ємо каву після завершення курсів». – «Іншим разом. То на тебе чекати?» – «Так. Ти привезла з України щось смачненьке?» – «Цукерки, ікру з мікробами, горілку і маковий рулет». – «Смакота. Незабаром буду».
Невгамовна Ханне. Телефон я знову вимкнула і завантажила свою поштову програму. Чорні війська непрочитаних листів. Серед інших лист Марата. Я відкрила. Він цікавився, як я дісталася додому і як моя рука. Чи не дуже муляє? Я відповіла, що рука в порядку завдяки контрабандній наркоті, яку він мені підсунув і яку не знайшли наші митники; з його документами все ще краще, я повідомила всю необхідну інформації та реєстраційний номер, а ще попросила трохи розповісти про його родину, бо ми говорили більше про мою, а тепер мені хочеться більше дізнатися про Маратову. І переказала всім вітання, не виокремлюючи Аркадія. Райнер – чудотворець. Кілька годин тому я б обов’язково написала Аркадію окремого листа і закрутилася б пружина дурниць.
Інші листи були нецікавими і стосувалися роботи. Крім одного. Це був лист від Боно.
«Марто, привіт. Мені переказали, що ти шукаєш листа діда. Тут така справа, лист я продав на аукціоні. Навіть не уявляв, що хтось його придбає, але його купили за шалені бабки. Вистачило на відкриття та оздоблення клубу. Хоча таку суму я виручив, певне, не за листа, а за оригінал психоделічних нот, що продавав разом з листом. Ти б чула цю музику! Але друзяки казали, що покупці люблять ноти з легендами. Тому, якщо тобі не потрібні інші його листи – перекинь мені, мати сказала, що всі інші листи в тебе. Ви там більш влаштовані, а клуб жере багато бабла. Дякую, присвячу тобі одну з композицій».
Я полізла в свої папірці, лист діда № 4 був там. Уже без прикладених до нього нот, бо ноти я залишила в музичній школі імені Лятошинського. Боно смалить. Або накурився і не пригадав, де він подів цього листа. Про всяк випадок я вирішила поки нічого йому не відповідати. Все це виглядало дивно.
Кілька листів надійшло від Оскара, я навіть переглядати їх не стала, вбила і все. На щось адекватне у відповідь на свого малоадекватного листа про розташування ліселів не варто було очікувати, а вкотре читати про те, що я навіжена, – настрою не було. Щеміла зламана рука. Мені чомусь подумалося, що саме так почувається надтріснута гілка дерева, їй також болить, її викручує, стискає. Недарма дитиною я намагалася перев’язати такі гілки стрічкою, діти відчувають біль дерев.
Настрій змінився, треба було випити знеболювальне, але лікарі попереджали, що цим не варто зловживати. Українські лікарі також вчать терпіння. Всі тренують терпіння спокійного українського народу. Витримувати біль як
