Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«Так, але нашому телебаченню подобається. Цікаво те, що Серьога вирахував, що буде подобатися нашому телебаченню ще за часів, коли нашому телебаченню подобалися програми про село, балет та виважені новини. А вищим ступенем розкутості вважався білий мережаний комірець, викладений на жакеті ведучої новин, а також нахабні блискітки балету телебачення НДР. До речі, хто б міг подумати, що ми будемо сприймати вас як кабарешну націю? Хоча ми і не сприймали, бо цей балет вважався західним, ніхто не думав, що литками виблискують німці».
Я засміялася, з Маратом надивовижу було легко, навіть рука не так непокоїла. «Розповідай про інших! Певне, мені варто підготуватися морально».
«Добре. Іван працює в Міністерстві. Навіть не буду говорити в якому, бо це несуттєво, він уже третє змінив. Говорить штампами. Прикривається ширмами. Він давно не є фахівцем, тобто наразі неважливо, чого і де він вчився. Він – класичний чиновник. Хрест на грудях, груди на пузі, пузо на колінах, коліна на килимі того, в кого більший хрест, більші груди, більше пузо». – «Але ви з ним товаришуєте?» – «Спочатку ми думали, що він відпаде. Як шкірка з ранки, що загоїлася. Але – ні, залишається. Нащось ми йому потрібні. Хіба справедливо забирати кисневу маску в того, хто весь час її на себе тягне?» – «Можливо, комусь вона потрібна більше?» – «А ти готова вирішувати такі питання? Звідки я знаю, що комусь вона потрібна більше за Івана?» – «Ні, не готова. Тому ніколи не мріяла про суддівство».
Марат замовк, певне, думав про щось своє. «Слухай, ми також не у захваті від наших урядників, але мені здається, що такої ненависті, як ви до ваших, ми ніколи не відчували. Я маю на увазі, після сорокових минулого сторіччя». – «Розумієш, ті, хто зараз при владі, не відчувають Україну Батьківщиною. І навіть землею, по якій вони ходять. І навіть територією. Ліси для них – сировина, земля – власність, водоймища – ресурси, жінки – товар, усе інше – рухоме та нерухоме майно. Як гриби-паразити, що живляться та живуть завдяки деревам. Чи думають вони про те, як там дерево? Навряд. Ти бачила трутовики?» – «Авжеж, що так».
«Наші владники схожі на ці гриби. Зараження дерев трутовиками відбувається через морозобійні тріщини, опіки, механічні ушкодження дерева. Тому не можна ламати гілки, кидати у стовбури дерев ножі, сокири, позначати дорогу, роблячи зарубки або відрубуючи сучки. А наша земля, як і ці дерева, зазнала багато руйнацій та бід. І завжди будуть люди, котрі кидатимуть у стовбури ножі та обламуватимуть гілки. Тому будуть з’являтися ці трутовики». – «А що з ними відбувається, коли вмирає дерево?» – «Ти знаєш, вони припиняють рости, натомість, заростають шаром безплідної тканини. Зовні вони мало змінюються, тільки фахівець збагне, в чому зміни. Вони змінюються всередині. Але вони й зовнішні зміни не відразу помічають, годі говорити про внутрішні».
Марат продовжував. «Трутовики живуть приховано від усіх. Основна маса гриба – міцелій, захований глибоко в тілі дерева. Назовні виносяться лише органи розмноження, якими і є відомі всім плодові тіла. Бачила, вони ж наче тішаться з усіх сексуальних конфліктів, і зрозуміло чому, якщо припустити, що вони – трутовики. Вони цього ніколи не приховували. Жеруть мертве дерево, частково його вмертвляють та жеруть. Важливо, щоб воно розклалося. Гриби-падальники, хто б міг подумати».
«А користь з них може бути?» – «Внутрішня тканина трутовика використовується в народній медицині. Її застосовують як кровоспинний засіб. Тому в нас відбуваються революції, дерти їх та спиняти свою кровотечу, розумієш?» Холод пройшовся моїм тілом, і знову розболілася рука. «Не знала, що ти такий кровожерливий». – «Марто, слухай, а ти думаєш, я хочу залишати мою країну? Я ніколи б не поїхав звідси, якби з мене не робили мерця і не жерли. Ніколи б». Я мовчала. «Нема в цих потвор спорідненості з деревами, землею, повітрям, водою, горами. Немає. Це – звичайні трутовики».
Я доторкнулася до нього. «Бачиш, я почав сутеніти раніше за день». – «Це важка тема. Коли твоє життя складається з плати за ліки, їжу, квартиру, одяг і все. Чи легко за такого розкладу цінувати життя?» – «Ні. Нелегко», – стишилася я.
«Слухай далі. Валерка також вчився на фізика. Але став торгашем. У нього дружини та діти з’явилися раніше за професію та роботу, тому треба було крутитися. Наука більше вірить в перспективного вченого, ніж жінка, і здатна довше чекати та терпіти. Спочатку він продавав акваріумних рибок, у кожного з нас, його друзів, певний час жили зграї гупі та неонів. Ледь не в кожній кишені – сухий смердючий риб’ячий корм. Він навчився робити акваріуми з викинутих вікон, а деякі він крав з покинутих хат у селах та зі спустошених НДІ. Акваріуми були потрібнішими та популярнішими за хати на селі та НДІ колись радянського значення. Потім він почав торгувати окулярами, а зараз продає дорогий скляний посуд. Аркадій каже, що в нього склозалежність і вона прогресує».
«Можна мені ще одну пігулку?» – «Терпи. Інша пігулка вдома, але нам уже не так довго їхати». – «Ниття посилилося». – «Це я тобі розхитую нерви. Але залишилося представити тільки двох персонажів. Чорнобилець Славко, він зараз пенсіонер та пільговик. Він старший за нас усіх. У рік, коли вибухнув Чорнобиль, ми вчилися в школі, а Славко служив у армії, якраз там. Відразу долучився до боротьби з наслідками. Ну і заробив купу наслідків для себе. Останні років шість у нього не буває місяця, коли б він не ходив на похорон когось зі своїх чорнобильців. У нього хворе серце, ноги, вени, шлунок, мозок, судини, суглоби, печінка – усе. Він п’є ледь не щодня, бо тільки тоді відпускає страх. У нього є пістолет та отрута. Про всяк випадок, коли вже стане зовсім нестерпно. Але він звик так жити, в цій нестерпності.
Я не знаю, що його тримає на цьому світі. В нього було дві дружини, одна – справжня красуня. Інша – начебто розумниця. Одна втекла від нього за кордон. Інша – на дачу. Обидві – ображені на життя. В нього дві доньки, хворі, невлаштовані та нещасні.
