Приворотне зілля - Брати Капранови

Той мовчки розвернувся.

- Празнік сьогодня. Кого-то там купают.

Але лейтенант уже прямував у потрібний бік, здавалося, не слухаючи старшого колегу. Його не можна було відпускати самого, бо наробить ділов - не розгребеш. Тут би дав Бог розібратися у тому, що вже наробили. Що там сталося вночі? Судячи з усього, свідки разом із фігурантами зібралися в церкві. Майор підтюпцем біг слідом за молодшим колегою, бо велетенські лейтенантові кроки не давали можливості триматися поруч.

У такій трохи кумедній позиції вони й дісталися церкви. Без жодного слова лейтенант прочинив двері і зник за ними. Микола Пилипович трохи затримався, зняв капелюха, уважно роздивився хрест над брамою, згадав, що звичай велить перехреститися, але рука не піднялася.

У церкві було повно народу. Тому єдине, що побачили колеги, - це спини. Багато спин. Довелося проштовхуватися вперед.

Службу правив отець Штефан, вдягнутий у велику золочену ризу і через це трохи схожий на копицю сіна. З кутка долинав спів, і, придивившись, Микола Пилипович помітив там невеличкий хор, що ним керувала попадя, Штефанова дружина. Свічки блимали попід іконами та кидали свої відблиски на обличчя селян. Все було дуже урочисто й солідно.

На Петра вочевидь ця обстановка теж справила враження: перші кілька хвилин він стояв спокійно, тільки очі бігали навкруги, немов шукаючи когось. Врешті-решт, не знайшовши того, що шукав, лейтенант почав уважніше розглядати жінок, які стояли поруч. Це було справою нелегкою, тому що за звичаєм, якого в селі дотримуються суворо, жінки в церкві мали на головах хустки, хусточки або шарфи. Щоб упізнати людину, доводилося зазирати їй просто в обличчя. Микола Пилипович з висоти свого досвіду вважав за доцільніше почекати біля входу - рано чи пізно всі повз тебе пройдуть, і тоді кого треба, можна вбік відвести, як годиться. Проте заважати колезі він не став.

У церкві було доволі темно, незважаючи на білий день. Сонячне світло ледь просотувалося сюди через невеличкі віконця попід самою стелею, крім того, заважало мерехтіння свічок, тому, аби побачити що-небудь, доводилося напружувати очі.

Отець Штефан сказав: «Во ім’я Отця, Сина…», і всі, наче по команді, закланялися.

- Ти хоч би лоба перехрестив, - почувся раптом біля самого вуха тихий голос.

Микола Пилипович обернувся. Поруч стояла невеличка бабуся із зморшкуватим обличчям у квітчастій хустині. Навіть у непевному світлі свічок майор одразу впізнав бабу Кабачиху.

«Тільки тебе не хватало», - не дуже ввічливо подумав він, але тут-таки слухняно підняв пальці до обличчя - з конспіративною метою незвичні рухи давалися значно легше.

Тим часом Петро роздивився найближчих сусідок, певно, нічого цікавого не знайшов і потроху посунув уперед до вівтаря. Люди сахалися його свердлячого погляду, у центрі приміщення поступово утворювалась порожнеча.

Микола Пилипович знічев’я і собі взявся роздивлятися жінок навкруги. І тут наче хтось полуду зняв з його очей. Всіх їх, ну майже всіх він бачив уночі. Оно сусідка, хреститься якраз, теж там була, окуляри тільки прибрати, і отой профіль знайомий, і поруч теж… Професійна підготовка давалася взнаки, навички, що їх отримав колись в училищі і потім шліфував в оперативній роботі, давали змогу швидко зорієнтуватися у натовпі. Господи, та тут їх було повно! І оно стоїть молодиця, великі груди, на правій - родимка, це він учора помітив, а та - з контори, точно з контори, теж, здається, була біля багаття, і оно, і оно.

Микола Пилипович очманіло озирався, і баба Кабачиха, що продовжувала стояти поруч, звернула на це увагу.

- Перехрестися! - штовхнула вона майора під ребра після чергового «амінь».

Той послухався.

- Розглядаєш? - помітила його погляди цікава баба.

- Ага, - без ентузіазму відгукнувся Микола Пилипович.

- Ти де був сьогодні вночі? - продовжувала стара. - Там?

Це «там» прозвучало настільки несподівано, що Микола Пилипович несамохіть озирнувся. Бабині очі дивилися мудро і трохи іронічно.

- А ви… откуда…

- Е, хлопче! Я вже стара і все знаю, - засміялася вона.

До Миколи Пилиповича давно вже ніхто не ставився зверхньо, і хоч баба через свій вік, певно, мала таке право, все одно це різонуло вухо.

- Так шо, це все… по-настоящему? - промимрив «хлопець» під іронічним бабиним поглядом.

- А цього ніхто не знає. Хто думає, що по-справжньому, для того так і є.

Микола Пилипович розгублено озирнувся. Що ж це виходило? Виходило чортзна-що. Тут він упіймав погляд попаді, не схожої на попадю. Вона теж була в лісі і, щиро кажучи, без одягу біля багаття виглядала значно природніше.

- Атож, - прокоментувала баба Кабачиха, либонь, помітивши майорів рух. - Ти їх усіх вночі бачив, правда?

- Правда, - визнав той. - А как же… - Він вказав рукою на свічки, ікони, розп’яття.

- А що? - знову посміхнулась баба. - Тобі сказали, що вони церкви бояться? Дурнику! Це попи їх бояться. А вони не бояться нікого і нічого, бо вони тут жили, коли ще попів не було.

Микола Пилипович глянув на отця Штефана у золоченій рясі.

- Цей не боїться, - мабуть, стара читала його думки. - Цей знав, що брав. Вона його врятувала, сам розумієш.

«Значить, правда», - промайнуло у голові майора, який згадав історію, розказану парторгом про місцевого попа. Цікаво, що з кожною хвилиною він упізнавав все більше й більше учасниць нічних подій. Виявляється, тренована пам’ять сама по собі зафіксувала усі деталі, і тепер очі несамохіть роздягали парафіянок, знаходячи під одягом знайомі вигини тіл та округлості форм.

- А у вас тут, в сєлє, всі женщини… цеє? - запитав Микола Пилипович, не припиняючи озиратися.

- А в Києві - ні?

- Не знаю, - щиро зізнався він.

Чомусь згадалася канцелярія, де сиділи самі жінки і куди офіцери завжди поспішали у вільну хвилину. Формені кітелі, що розходяться на грудях, недбало розстібнуті ґудзики… От їх би всіх роздягти та туди, на галявину до багать - чи відрізниш від тутешніх? Оно поштарка стоїть, так навіть схожа на Лідочку з шефової приймальні.

У цей час Петро теж дістався поштарки та зазирнув їй в обличчя. Дівчина трохи ніяково посміхнулася, але хлопець дивився, неначе на порожнє місце. Він наполегливо, навіть маніакально шукав Тетяну, перевіряючи всіх жінок, які знаходилися у церкві.

Баба Кабачиха важко зітхнула:

- Пропав хлопець.

- Чого ето? - обурився Микола Пилипович, мабуть, тому що баба вголос повторила думку, що він її сформулював в голові. - Нічого не пропав. Я його зараз в больніцу здам, так там в момент вилічать, у нас такі врачі - ого-го!

Баба у відповідь