Приворотне зілля - Брати Капранови

ним в одну мить. Погодьтеся, що першою думкою повинна була бути - примарилося з п’яних очей. Так Микола Пилипович і подумав, але босі ноги, пожмаканий брудний костюм… Треба було негайно перевірити зброю - чи стріляли з неї, але, незважаючи на похмілля, у майора вистачило глузду не видобувати пістолета на вулиці. «Петро, - майнуло в його голові. - Там же був Петро!» Треба було негайно знайти лейтенанта і розпитати його, що він пам’ятає, що бачив, де був. Дійшовши такого логічного рішення, Микола Пилипович нахилився і почав повільно та акуратно взуватися. Звичка до порядку не зраджувала його ніколи, навіть з похмілля. Взуваючись, він звернув увагу на те, що ноги зберегли запах чогось трав’яного та незвичайного, і від цього запаху думки ще більше заплуталися.

З-за рогу вийшли дві жіночки і заклякли на місці, побачивши під пам’ятником на лаві столичного гостя.

- Це він, - зашепотілися вони, неначе побачили кінозірку. -… той самий… уявляєте?

«Спокійно!» - скомандував сам собі майор. Він не зрозумів, чим викликана така увага до його скромної персони, тому удаючи раптову заклопотаність, рішучим кроком почимчикував на квартиру. Якщо це і справді був сон, то з наслідками його треба було розібратися.

На вулиці вже було людно - у селі взагалі підводяться рано. Вдягнуті святково люди йшли у бік церкви, але Микола Пилипович не зауважив цього, бо намагався очей від землі не підіймати. Голова його була зайнята геть іншими проблемами.

Тетянина хата зустріла квартиранта несподіваною тишею. На ліжку в кімнаті лежав абсолютно голий Петро. Він міцно спав. Майор сів на стілець і трохи відсапався, намагаючись прийти до тями. Невже це могло бути насправді? Ліс. Стрілянина. Він обережно видобув з кишені лейтенантового «макарова». Ого! Неозброєним оком видно, що недавно стріляли. Паскудні справи! Не дай Боже когось зачепило.

Перед тим як розбудити молодшого колегу, майор про всяк випадок витер руків’я пістолета рушником, а тоді поклав його на подушку, як раз біля Петрової руки. Потім обійшов хату, пересвідчившись, що вона порожня. Ніяких слідів нічних подій більше не знайшлося. Тільки зброя з кіптявою від пострілів. Тьху ти!

- Що? Га? - сіпнувся Петро від обережного доторку до плеча.

- Вставай, проклятьєм заклеймьонний, - пожартував Микола Пилипович, проте у голосі його не було ні грама веселощів.

Хлопець побачив на подушці під носом пістолет і автоматично взяв його до рук, ніби не зовсім розуміючи, що воно таке. Майор дав йому можливість як слід помацати зброю.

- Вдягайся, - врешті кинув він у хлопця джинсами.

- Га? - Той, здається, прийшов-таки до тями, відклав пістолет убік і став похапцем одягатися. Щоправда, трусів знайти не вдалося, тому джинси натягнув просто на голе тіло.

Микола Пилипович скептично спостерігав за невправними рухами колеги. Він не поспішав розпитувати, даючи тому змогу зосередитись.

- А де Тетяна? - несподівано озвався лейтенант, прилаштовуючи кобуру на сорочку і вдягаючи зверху свою легку куртку.

- Хто?

- Тетяна де?

- Це я тебе хотів спитати.

- Треба знайти, - упевнено заявив Петро.

Він якось занадто ретельно прилаштовував зброю під пахвою, і очі його надто сильно блищали.

- Чого в таком відє? Де бил ? - удавано недбало поцікавився Микола Пилипович. Стрілянини уже досить, і хлопця варто трохи заспокоїти.

- Та! - одмахнувся лейтенант.

- Підожди, - підкреслено миролюбно вів своє майор. - Давай поговорім. Я слишал, що ночью стріляли. Ти, што лі?

Але Петро перервав його.

- Ви в хаті дивилися?

- Ти де був, я спрашую?

- Немає?

Майор покрутив головою.

- Я ж тобі сказал, не знаю. Ти мені про ноч розкажи. Шо ти помніш?

- В селі треба шукать, - дійшов висновку лейтенант і, ще раз перевіривши зброю, посунув до дверей.

Поміркувавши кілька секунд, Микола Пилипович рушив слідом. Лейтенант тим часом твердою ходою, як людина, котра знає, що робить, перетнув двір, вийшов на вулицю і взявся за хвіртку сусідської садиби.

- Куда ти? - спробував зупинити його майор, але той уже щосили трусив хвіртку на радість здоровезному собацюрі, що озивався басовитим гавкотом.

- Що з тобой, Петро? - по-батьківському, але міцно обійняв його ззаду Микола Пилипович. - Ти можеш сказати по-чєловєчєскі?

- Тетяну шукаю. Ховають вони її. - Очі його були абсолютно скляними.

- Хто ховає? - поцікавився Микола Пилипович.

- Вони.

Старший групи і сам був не проти знайти Тетяну. Хто-хто, а вона точно могла відповісти на питання, які, наче бджоли, роїлися у майоровій голові після сьогоднішньої ночі. Але взяття приступом сусідських парканів навряд чи призвело б до потрібного результату.

- Та пусть ховають. Де вона дінеться? І тут Петро схопив колегу за грудки.

- Ти панімаєш, мнє найті її надо!! Я тєбя как друга прошу! - здавалось, у нього зараз бризнуть сльози.

- Як друга прошу…

Микола Пилипович взяв лейтенанта за руки.

- Ну, добре, добре.

- Вона мені нужна, понімаєш?

- Понімаю, понімаю. Но ти бачиш, шо тут нікого нема?

Тут і справді нікого не було. Навіть собачий концерт, що його спричинив лейтенант, не викликав на подвір’я жодної душі. Микола Пилипович спробував роздивитися навкруги - чи не видно кого поспитати, але всі неначе поховалися. Так само ніжно, проте міцно тримаючи колегу за руку, майор повів його вулицею. Петро не опирався, проте очі у нього були нетутешні. Дуже небезпечні очі.

Нарешті за якимось з парканів намалювалася квітчаста бабська хустина. Майор скерував рух туди. - Ізвіняйте… - почав він з підходу, але побачивши людину, Петро раптом знову активізувався.

- Де вона?! - загорлав він, хапаючись за паркан і починаючи його трусити так само, як трусив щойно хвіртку.

- Хто? - перелякано запитала жіночка.

- Ану не придурюйся! - гаркнув на неї Петро.

- Підожди. - Майор спробував його зупинити, але сильніший лейтенант вирвався.

- А! Всі ви заодно! - махнув він рукою і пішов вулицею геть.

Микола Пилипович лишився на місці, щоправда, не відриваючи погляду від лейтенантової спини.

- Що з ним? - несміливо поцікавилася жінка з-за паркану.

- Не виспался, - відказав перше, що трапило на язик, майор. - А де всє подівалися?

- Хто? - знову не зрозуміла жіночка.

- Ну, люди. Нікого нєту.

- Та у церкві ж. Івана сьогодні, Купала. Служба.

- Ага! - зметикував майор і зразу ж зірвався з місця. - Спасібо! - Він уже біг за колегою.

Жінка навздогін бурмотіла щось про «п’яниць» та «неподобство». Але Микола Пилипович не став вслухатися. Молодого підготовленого хлопця, що стрімко йде вулицею, наздогнати зовсім не легко, тому не диво, що він захекався, поки зумів-таки схопити Петра за руку та зупинити.

- Оні