Танго наосліп - Ельма Кіраз

— Привіт, — тихо сказала і він, здається, не почув мене, — як ти? Все нормально? — трохи голосніше заговорила, але Серафим продовжував мовчати.

— Що ти тут робиш? — через декілька хвилин заговорив хлопець, продовжуючи непорушно стояти у тій самій позі.

— Я… приїхала… підтримати тебе.

— Звідки ти взагалі дізналася? — він коротко глянув на мене, а потім знов відвернувся до дзеркала, — здається, я не запрошував тебе сюди.

— Інтернет знає більше, ніж можна подумати, — я посміхнулась, але він цього щосб не оцінив.

— Як бачиш, немає мене з чим вітати. І підтримувати не варто. Я нікчема.

— Не кажи так! — грізно відповіла я і таки наважилась підійти до Серафима ближче, — твій суперник був якийсь… нечесний.

— Нечесний, — хлопець розсміявся, — або краще підготвлений, сильніший, сміливіший.

— Серафиме, не кажи так, — я поклала руку на його спину і здригнулась від того, якою вона була холодною і мокрою, наче статуя.

— Еріко, для чого ти сюди прийшла? — він розвернувся до мене обличчям, вперся у раковину і схрестив руки на грудях.

— Невже ти це питаєш? — вражено заговорила, — я скучила за тобою, — опустивши очі, відповіла, — ми вже так давно не бачились, я… це… важко. Тим більше, вже скоро у нас весілля, мала ж я переконатися, що ти не передумав.

— Я ж тобі відповів ще тоді, що весілля точно буде. Для чого в цьому переконуватися?

— Чому ти так поводишся? — хрипло спитала я і відчула, що у мене знову паморочиться в голові. Ставало все душніше і душніше. Щоб втриматись на ногах, я сперлась рукою до стіни, але перед очима все поплило. Ноги стали ватні і я почала просто хилитися вниз і останнє, що запам‘ятала, це як Серафим охопив мене руками.

Все ніби зупинилося і я не знаю, скільки минуло часу, але коли я розплющила очі, то налякалася такого малого простору, порівняно із залом. Але трохи віддихавшись і заспокоївшись, зрозуміла, що я лежу на опущеному сидінні в машині, але не моїй.

— Що… що сталося? — тихо спитала.

— Ти раптом зомліла, — збоку заговорив Серафим, схвильовано дивлячись на мене, — як ти зараз почуваєшся?

— Добре. Тільки трошки ще голова паморочиться, — я спробувала встати, але знову лягла.

— Ти снідала сьогодні?

— Ні, — похитала головою, — спішила сюди, забула.

— Тепер зрозуміло.

— І ще дуже хвилювалась за тебе. І… було страшно розмовляти з тобою, я не знала, як ти відреагуєш на мене.

— Ну ти геть здуріла, — Серафим похитав головою.

— А як я опинилась тут? Ти переніс мене?

— Так. Спочатку ми були в роздягальні, але потім почало приходити більше хлопців, а я не хотів, щоб вони витріщались на тебе.

— Ревнуєш? — я легенько посміхнулась, але хлопець нічого не відповів мені на це.

— Я відвезу тебе додому на твоїй машині. Потім повернуся за своєю на таксі.

— Зачекай, — я різко підвелася, зовсім забувши про свою голову, — чому ти нічого не відповідаєш мені? Нічого не кажеш?

— А що мені казати, Еріко? — Серафим знизив плечима, — якщо ти думаєш, що мені не важко, то ти помиляєшся.

— Я бачу, — я провела долонею по його щоці і лише зараз побачила декілька доволі помітних подряпин, але хлопець акуратно забрав свою голову з-під моєї долоні. Від цього жесту мені різко стало холодно.

— Не треба цього, будь ласка, — хрипло відповів Серафим.

— За що ти так зі мною? — на очах з‘явилися сльози, — я визнала свою помилку, я вчинила неправильно, це так. Але скільки мені ще вибачатися перед тобою? Що мені ще потрібно зробити, аби ти пробачив мене?

— Я вже давно вибачив тебе, Еріко. І не ображаюсь на тебе. Я просто… просто не розібрався ще у собі. Вибач, — хлопець різко вийшов з авто і голосно зачинив двері, що я аж здригнулася.