Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Не злоба і не обурення возбуяли в ньому по читанні листа, а жаль на Юрася та й на себе, як привідцю, що відібрав булаву від хай і пожадливого, але значно розторопливішого Виґовського.

«Як-не-як, а його Гадяцькі статті ще й тепер зобов'язують царя триматися пільг, а ляхів говорити про них,— роздумував Сірко.— Може, мені й справді особисте й шкурне горе засліплює очі, як ото старшини кажуть? Може, покірність далеким турчинам чи й цареві була б збереженням рідного люду?..»

Орді й ляхам Сірко і в думці не допускав покірності, а спробу Юрася пов'язатися із султаном вважав Дорошенковою затією, хай і допустимою, бо за неї і Гуня нагадував, і покійник батько говорив, застерігаючи від сув'язі з царем, все ж затією.

«Що ж робити? З ким іти в оцім розколі на шмаття велетенського краю і чисельної людності? Як уберегтися поспольству від озлидніння, розбратності, як домогтися єдності, в першу чергу старшин і духівників?!.» — мучився Сірко, не знаходячи рятунку. Ляхи не встигли очухатись після стількох погромів, уже вертають магнатів і їхніх орендарів у фільварки, про звільнення русинів із-під Польщі та Литви і говорити зась, а те, що торочать поспольству цар і бояри та їхні духівники,— видима облуда.

Покликаний знову в колибку гетьманський гонець Назар Біляй оповів потайки, що у війську гетьмановім є ворохобства, а найпаче в Калькицькому та Вінницькому полках, де Сіркові наказні Васюра Варениця, Адам Сулимко і навіть Ханенко з Умані легковажать гетьманом.

— А ще гетьман готується, як чув, іти на вибавлення Лівобіччя і Слобожанщини від перекинчиків і царських посіпак, і круль та хан з ним згоджуються. В лютому Вальна рада має те вирішити конечно.

— Від вирішень до вибавлень, козаче-гайдуче,— уявив собі Сірко ту раду,— немала відстань. Отож поживемо — побачимо. Кланяйся панові та старшинам і перекажи, що я обдумаю листа і згодом дам відповідь,— сказав він посланцеві, випроводжаючи його ні з чим.

Життя йшло своїм руслом і по всьому Великолужжі, і в обох Січах. Старшина Коша потроху роз'їжджалася в свої паланки, хутори та зимівники, частина козаків, в тім числі й сини, теж лагодилися їхати хто до домівок, хто до побратимів, а на Чортомлиці клопоталися з полоненими та їх викупом, з кіньми, яких несила було прогодувати. У Великопісну неділю те русло буття трохи відзвичаїлось тим, що в Зозулин Яр зненаць прибув кошовий Іванець Брюх, а вже другого дня по його приїзді туди був наказово покликаний і Іван Сірко, ніби на Малу раду.

В Зозулиному Яру Сірко застав посланців московського царя із особистою грамотою на Сіркове і Брюхове ім'я та ясаком козацтву в подяку «за побої нехристиян-аґарян».

«...Ми,— писалося в листі царя,— його царська світла величність, володар і князь...— перечислялася ціла сторінка додаткових титулів наднародних,— заключили з Божою поміччю мир Кардійським трактатом із свеями і тепер можемо стати вам у поміч, черкасам єдинокровним, проти ляхів та аґарян оружно, як досі не могли, бо були зв'язані немиром. Попередньо вам за вірну службу його царській величності в постійних сукцесних промислах на татар та за поміч худобну й збройну нашим слобожанам жалуємо осібно кожному по сто вісімдесят червінців і по вісімдесят хутр соболиних, що обіцяємо і наперед чинити справно...»

Сірка вразила грамота царя. Коли б із неба упав грім, він би не зробив такого стрясу, як оте «пожалування». Ображали слова: «за вірну службу», «нашу Слобожанщину» та «обіцяємо і наперед чинити справно», ображало і оте «осібно», бо відділяло його, як чільця, відриваючи від козацького загалу, а виділеним він не бажав бути, бо рівняло його із Брюхом, а рівнятися з ним він не хотів...

Надзвичайно дорогі дарунки московський двір послав як петарду, щоб відділити обох чільців і від «старших та знатніших», і від сіром-рядовичів, щоб підкупити їх на подальше. Не прийняти того «пожалування» — значило зневажити царя й бояр, розбудивши їхню ворожду, а прийняти — то поставити проти себе і січову старшину, і козацтво, та ще й признати себе слугою царя, чого Сірко і в думці допустити не міг.

Іван Брюх, хоч і був радий тому ясакові, розумів, що його «осібно» пожалувало тільки тому, що він кошовий та претендент на гетьмана, бо вже більше року не ходив у походи на аґарян і не «промишляв». Отож врешті, помисливши, він згодився створити льосами-жеребками комісію на чолі із січовим обозним Іваном Іваненком-Величком, яка перепродала б всі соболі, а за виручені гроші та пожалувані червінці придбала б фальконетів, мортир, пороху, одягу, взуття, виділивши четвертину скарбу на придбання дзвона, начиння та оздоб-обладунків для церкви-храму Покрови у Базавлуці, започатої Сірком і вже майже викінченої, хоч ще й не звільненої від риштовань.

«Тетеря мене величає кальницькнм і вінницьким полковником, а відтак ніби підлеглим йому, а цар — слугою, то невідповідь першому і розподіл „пожалувань“ другого підкажуть їм, що я не їхній слуга, а кошти, передані на нужди Січі й церкви, будуть доказом приналежності їх поспольству»,— заспокоївся врешті Сірко, здивувавшись, що й Іванець Брюх був тим задоволений, щось розрахувавши на подальше.

Щоб якось розквитатися із царем, Сірко через його посланців послав йому сотню знатніших татарських ще не викуплених полонених темників зі свого куреня на Брюхову гризоту, який подякував цареві листом і обітницями «чинити отак же і в будучині»...

Січовий панотець Петро Буркун решпектно просив комісію й обох чільців виділити частину кошту на придбання клавіру для Покрови, вмотивовуючи своє прохання тим, що церкви в Україні мають уже і органи, яко божественну ознаку, то чому їм нерівна в шані храмова Свята Покрова? І таки домігся свого, а коли клавесин було привезено, то в храм стали ходити по святах і великолузькі чоловіки. Привіз його, як тільки весняні вітри сповістили про тепло,