БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
виставку Новаківського у Нью-Йорку. Виявилося, що Новаківський дуже боїться за свої роботи. Вони ж мали їхати через океан кораблем, і художник не наважився на такий ризик. Він сказав - а вдруг крушеніє. У нас вдома було дуже багато пейзажів різного розміру і різної якості, деякі попросту неоковирні. Мої родичі купили їх, щоби підтримати еміґрантів - старшин армії УНР, які щось малювали, а тоді продавали своє малювання на доброчинних
виставках у галицьких містах. Вуйко Осип, який був начальником медичного поїзда УГА, а тому мав шанс закінчити медичні студії лише у Празі, добре розумів становище військових еміґрантів і скуповував картини без огляду на якість. Ціле моє дитинство пройшло під ландшафтами Великої України. Гори я ніколи не бачив намальованими. Вони були довкола. Спочатку гори було видно навіть з вікна нашого помешкання на третьому поверсі у центрі
Франківська, але потім десь на околицях побудували високі будинки, і панорама зникла. У Сопоті я ходив ранковим холодним берегом, шукаючи рибалок зі свіжою рибою. Попросив, щоби вони самі вибрали мені якусь рибину, бо я не з-над моря. Дізнавшись, що я живу в горах, моряки заздрісно визнали, що це теж дуже-дуже добре. З татом ми кілька разів їздили на море тепле. Саме тепла вода була для нас найбільшим дивом. Ми звикли до гірських річок, які навіть у спеку були холодними. Жили у хатинці біля маяка. З протилежного від моря боку були поля лаванди. Вздовж польової дороги росли абрикоси. У неділю на маяк приїжджали гості, тато пив з ними червоне вино. Серед ночі дорослі йшли купатися, а ми залягали у кущах полину, пильнуючи, чи не треба буде рятувати тата. Перший раз тато взяв брата на море, коли Юркові було три роки. Тато знімав тоді восьмиміліметровою камерою. Брата
підхоплювали хвилі і відносили від берега, а тато - доки було можна - робив про це фільм. Приїхавши після Чити до Делятина, тато кілька місяців удавав у школі, що не розуміє української. Він зробив собі лижі і вивчав ліси. У лісі ще траплялися поодинокі партизанські загони, бо лісоруби - тато пішов працювати до них - голосно і монотонно співали, щоб почули лісовики, - ми не хочемо, ми мусимо. Тато був єдиним у класі, в кого була краватка. Тому всі
хлопці на закінчення школи фотографувалися у тій самій краватці. У Читі наймоднішим набором вважалися тяжкі черевики, наручний годинник і велосипед. Тому пацани, позичивши все це для зйомки, позували однаково - нога у черевикові на рамі, рукав закочений, щоби видно було годинник. У Читі часто були піщані бурі. Буряти носили кожухи і в спеку, і на морозі, лиш вивертали їх на різні боку, залежно від пори року. Взимку молоко продавали на вагу, а
більшість вулиць утворювалися височенними дощаними парканами з обох боків. Через часту зміну шкіл тато до кінця життя на початку речення писав Е обратноє. На висланні він мріяв стати оперним співаком. Тоді ж почав курити. Мав навіть ебонітовий мундштук з написом - Боря 1940. Тато був з сорокового. А Борєю його називали урки, бо ще ніколи не стикалися з Бодею, з Богданом. Тато і мене назвав Тарасом передовсім тому, щоби не утворювалася
здрібніла російська форма з жіночим закінченням. Юра звучить по-нашому, тому це ім’я підійшло братові. Татів тато називався Роберт. Він загинув у перші дні війни у вересні 1939. А тато народився через кілька місяців, на самий Новий рік. Новий рік ми сприймали як уродини тата, а татові уродини були Новим роком. Тато працював у лісовій промисловості, тому нам перед Новим роком привозили пишну ялинку. Після Йордану ми знімали з неї
прикраси, різали ялицю на окремі гілки і так спалювали у печі в кімнаті. Біля печі стояв фотель. Вдома тато курив у піч, сидячи на фотелі. У середніх класах ми з братом відмовилися від ялинок. Коли мої діти були малими, ми з ними викопали з лісової дороги так багато малесеньких ялицевих проростків, що засадили ними цілу грядку біля хати. Більшість деревець, які не мали жодних шансів на дорозі, виросла. Через кілька років ми почали розсаджувати їх у
різних частинах подвір’я і саду. Найбільшу залишили під вікном. Дзядзьо Михась робив чудесний напій зі смереки, засипаючи цукром молоді ясно-зелені пагони. Зимовими ранками він приносив нам з бабцею по келішку смереківки натще. Сніги були тими роками такі, що доводилося лопату до снігу брати на ніч до хати. Вранці виявлялись позасипаними двері, щоби їх відчинити, вилізалося з лопатою через вікно і розкидувалося замети. У міських школах
діяло правило двадцяти п’яти градусів - при такому морозі можна було залишатися вдома. Часом у класі були лише центрові - на околицях, ближче до ріки, завжди було трохи холодніше. Місцем відносного перемир’я між районами ставали тоді Вали. Пацани з усіх вєнтєлів - з Центру, Желєзкі, Цегольні, Канта, Майзлів, Гірки, Софіївки, Бельведеру, Німецької Колонії, старого і нового Городків, Баму - приходили вечорами їздити на крижані
ковзанки на валах. Приходили у кирзових чоботах і більшими товариствами, бо перемир’я було все ж відносним. Поруч з нашою школою було ще п’ять інших, найпростішою ознакою протистояння були українські проти російських. У найскладніших конфліктах виходили один на один королі школи. Біда жив своїм життям. Його тато був тренером з боксу, а мама - акторкою у театрі. Біда не зважав на школи. Він почав з власного класу, примусивши
кожного платити йому щотижня двадцять копійок. Якийсь час він жив у меблевій крамниці, ховаючись перед закриттям у шафах, і спав на найкращих диванах. Одного разу він забрав у мене на вулиці рештки морозива. Іншого разу хотів забрати дев’ятнадцять копійок, призначених на консерву рибного паштету «Волна» для киці. Якраз ремонтували нашу вулицю. З купи грубого шутру я вхопив кілька камінців і з усього розмаху тричі вцілив у голову
Біди з малої відстані. З того часу ми почали вітатися. А незадовго до його смерті навіть ходили вдвох кілька разів на варену кукурудзу з яблучним вином. Від початку вісімдесятих у Франківську діяло нетипове кафе «Золотий початок», де кукурудзу варили цілорічно. Каміння було улюбленою зброєю у часи мого делятинського дитинства. У критичних моментах
