БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

помаранчі і трохи риби. Сучку Жучку тато підібрав у Надвірній, і згодом вона народила щенят від вовка. Кицю тета Міра знайшла на цвинтарі. Ціле життя її підбите око світилося інакше. Киця вміла скакати на клямки і відчиняти двері. Спала вона на високому п’єці, шаліла, коли чула, що надбивається яйце, і любила ходити по клавіатурі фортеп’яно. Мій найближчий друг закохався в неї як у жінку, яких не буває. Пес Рудько сам оселився коло нашої

хати. Він так старанно її охороняв, що до нас перестали приносити пошту, а дзядзьо Михась ходив подвір’ям, тримаючи у руці горнятко з водою, бо Рудько часто помилявся і страшенно гриз своїх, але боявся води. Коли дзядзьо був малий, у них вдома жив яструб. Потім їхня хата згоріла від іскри з комина паротяга. Дзядзевою першою дружиною була Кароліна, полька з Делятина. У них народилася донька. В сорок третьому році дзядзьо записався в дивізію

«Галичина». У наших краях почалися міжнаціональні конфлікти, і в такий спосіб дзядзьо Михась убезпечував свою неукраїнську сім’ю. Йому був сорок один рік. Після Бродів він пішов додому, але дорогою потрапив до рук мобілізаційній комісії, яка йшла відразу за військами і забирала галицьких чоловіків на фронт. На дзядзевому правому плечі була витатуйована стрілка, якою у німецькому війську позначали групу крові. Замість діючої армії

дзядзя призначили у штрафний будівельний батальйон і відправили на роботи у Казахстан. До демобілізації у сорок шостому дзядзьо Михась добував вугілля у кар’єрах Коркінуголь. Тим часом Кароліна з донькою скористалися можливістю виїхати до Польщі. Вернувшись додому, дзядзьо переховувався. Коли ж навідався до Делятина, його хтось побачив і тут же здав. Дзядзя взяли як такого, що був на роботах у Німеччині, і відправили у Читу. Він намагався

переписуватися з Кароліною, але таємний цензор МВД Леопольд Авзеґер, який вів його листування, зробив так, що до дружини дійшов лише перший лист, у якому дзядзьо писав, що все добре. Всі подальші листи залишалися у цензора, і дзядзьо лише отримував від Кароліни розпачливі прохання відповісти, запевнення, що його чекають, далі докори, звинувачення і прощання. Бабцю Зоню заарештували під час розробки спецоперації з ліквідації Роберта,

визначного керівника УПА. Хтось подумав, що Роберт може бути Робертом Прахазкою і на нього можна вийти через дружину. Бабцю навіть визволяли фальшиві упівці і переховували у фальшивому бункері, випитуючи, як можна переправити її до чоловіка. У Читі бабця зустріла дзядзя Михася, і вони ще тридцять років встигли пожити разом у Делятині. Бабця Зоня пережила дзядзя Михася на тринадцять років, а мого тата, свого сина, на три тижні. Вона померла від

журби. З того часу минуло дев’ять років. Щоліта ми з дітьми живемо у делятинській хаті на горі. У нас бувають дуже різні люди. Одного разу цілий тиждень жили вісімнадцять осіб одночасно. Минулого року розламалася найкраща ренета, посаджена у п’ятдесят шостому. Ромко Рось приїжджав у черевиках, які можуть витримати три тонни тягаря…

ЯК ПЕРЕСТАВ БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ

1

Якби моя вчителька дзен мала рацію, то все було би зовсім інакше. Було би - як вона казала - тут і тепер. Вона би була коло мене. Ми би приїхали поїздом до хати на Горі. Ми би зайшли до хати і закрили двері зсередини на ключ, не пам’ятаючи, як ми доїхали, дійшли і що було перед тим. Ми би трохи напалили і виклали з торби привезену їжу. Була б зима. Було б холодно. Були б невідомі зорі. Було би темно.

Ще холодніше - в ліжку. Піч нагріється хіба до ранку, якого тут не мало би бути, бо потяг звідси - ще затемна, до нього ще шість годин. За вікнами чорно - і нема вже нічого, крім звуків. Звуки прості: далекі пси, вітер у кроні голого горіха, мерзне земля, вода і каміння, пересуваючись, хмари затуляють щораз інші фраґменти одного і того ж сузір’я, скрипить поморожена трава, розпростовуються дерев’яні конструкції парканів, стін, цембринь і псячих буд. Твердіють сліди і скорочуються рейки колії за садом, цвяхи, позабивані в дошки, лани у криницях, які мусять досягати рівня підземних вод.

Не було би нічого. Лише лямпа з розбитим абажуром над ліжком. Якісь подушки, перини і коци. Сецесійний килимок від стіни. Срібні барельєфи голови Христа в терновому вінку і Леонардової тайної вечері. Свята родина Льоренцо Ск’ярпельоні, репродукція з двадцятих років. Найправдивіша копія чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської, прінтед ін Полянд, 1936-го, в рамці з рештками золотої фарби, під шклом. Пейзаж Михайла Мороза: гора, багато різних дерев, весна, сніг топиться, плями білі, сині, ґранатові, бурі, бронзові, і навіть трішки зеленого. Етюд Зорія: Краків, Плянти, якась вежа, зелений каштан. Павутина по кутах. Розкладний фотель, фотель, що розкладається на ліжко. Автопортрет Шевченка, витинок з журналу, в паспарту і рамі. Овальний великий стіл посеред кімнати і чотири крісла з усіх боків стола. Голландська піч з вохровими кахлями. Колишня шухляда біля дверцят п’єца, в ній - дрова. Білі двері в іншу кімнату. Вони закриваються і тонкою латунною клямкою, і закруткою на правому верхньому куті. Дві знимки, кольорова - Папа Римський, чорно-біла - бабцина сестра сидить на лавці під яблунею. Ще один великий жіночий портрет пастеллю. Шафа із дзеркалом посередині, дзеркало трохи деформує будь-яке відображення. Канапа, накрита вицвілим і затовченим біло-червоно-жовто-чорно-зеленим ліжником. Вікна, заслонені білими полотняними фіранками. Чотириповерхова етажерка з книжками (Монтень, Український календар, ботанічні атласи, різні мапи Карпат, багатотомник Бальзака, українсько-німецькі словники, підручники із садівництва, квітникарства, фотографії, греко-римської боротьби, помології, фенології, рукопашного бою, годинникарства, Кобзар, історія середньовічної церкви, Стефаник, записники Чехова, Гамсун, Шклярський, Субтельний, Доктор Фаустус, альбом чеської фотографії з 1960 року, самвидавівський том Бродського (друкований на машинці, 1970 рік). Підлога з вузьких дощок, дуже давно мальована на червоно. Стіни цитринові. Стеля біла, але з великими тріщинами, залатаними гіпсом із синькою. Поза тим погляд найінтенсивніше фіксується на стародавньому годинникові (метр на двадцять п’ять), подібному на ратушу або каплицю, черевиках Доктор Мартінс під накасликом і шістнадцятьох залізних більярдних кулях у дворядній дерев’яній підставці на печі.

Ми би нагрівали собою ковдру, ще й дихаючи під неї, аж поки, нагріта нами, вона не почала б утримувати тепло на нашій шкірі, на шкірі моїй і її. Через виразні межі між нагрітим і холодним нам було б тісно. Якби моя вчителька дзен мала рацію… Вона була би зі мною, і