Світло Парижа - Елеонор Браун
— Що означає «niée»? — прошепотіла Марджі до Себастьєна.
— Щось недозволене, заперечливе? — невпевнено спитав він.
Сюрреалізм заперечує писання? Це не мало жодного сенсу. Марджі почувалася так, наче вона знов у бібліотеці, зосереджено читає п'єсу Гертруди Стайн[68] і хоче поплакати над гарним любовним оповіданням. Жорж і Рене знов схилили голови над зошитом, розмірковували над новою незрозумілою фразою. Гадала, що це розумно. Роздача карток примусить людей замислитись, що все це означає, але вона сумнівалася, чи потрібен для всього цього офіс. Але, зрештою, люди роблять багато дурниць лише для того, щоб цікаво провести час. Почасти мусила почуватися ніяково перед цими людьми з їхньою безмежною уявою, але в той же час відчувала подібність до них, сюрреалісти були мрійниками, такими ж, як вона.
— Чому ти так добре говориш англійською? — спитала вона, замість того, щоб розмірковувати над новою сюрреалістською сентенцією.
— Мій батько англієць. І, звичайно, я вивчав мову у школі. Дивись, як це корисно, і можу довго розмовляти з американськими дівчатами. — Він засміявся так заразливо, що Марджі захотілося сховатися в нього, коли це могло наблизити її до такого щастя. Галас дратував росіянок на другому кінці столу, і Марджі захотілося показати їм язик. Вона не любила людей, які зневажали щастя, вважаючи його перепоною для гарної вечірки. Бо сама вона була тут. Сиділа в паризькій кав'ярні з підстриженим волоссям, пила вино зі справжніми художниками, розмовляла про сюрреалізм з пристойним чоловіком, що сидів просто обік неї. Бачила б її тепер Евелін! Або, наприклад, Люсинда з Еббот Академії, яка казала, що Марджі занадто тиха, незграбна, — якби тільки вона побачила її зараз! Якби мати… Ні, втім, вона не хотіла, щоб мати побачила її, бо все одно нічого б не зрозуміла, і все-таки…
— Ти завжди розмовляєш з американськими дівчатами?
— Вас тут так багато, — відповів Себастьєн, — що важко уникнути розмови. — Вона зрозуміла, що він піддражнює її, помітила бісики в очах, як злегка піднялися в нього брови. Зрештою, він мав рацію, — вони були всюди. Навіть коли не брати до уваги, що вона мешкає в американському клубі й працює в американській бібліотеці, весь час чує довкола американську говірку, бачить, як американки купують у магазинах, чує розмови в кав'ярнях, голосні вигуки на вулиці, цю неповторну брутальність, що вирізняє її співвітчизників.
— Чому тут зараз так багато американців? — спитала вона.
— А чому ти тут?
Знітившись, здвигнула плечима. — Хотіла бути вільною. Опинитися далеко від усього, що мене оточувало. Розумієш, Париж — це Париж.
— Отже, — Себастьєн розвів руки. Його келих дзенькнув, наче підтверджуючи всю велич міста.
— Розумію, але нам, здається, нема від чого тікати. Дехто мусить залишатися там, де він є.
— Ні, ні. Це не властиво людському характерові. Усі ми хочемо від чогось утекти. Дехто робить це, поїхавши до Парижа. Дехто з нас ховається у мистецтві. — Він показав на сюрреалістів, хтось із них, очевидно, вдало пожартував, і тепер вони співали, ляскаючи одне одного по спині. — Хтось поглинутий вином або грошима. Так або інакше, ми хочемо від чогось утекти.
— Ми? — здивувалась Марджі. Вона бачила своє відбиття в рівному склі вікна Le Dome позаду сюрреалістів. Волосся було зачесано по-новому, капелюх був новим, вона дивилася на світ новими очима, і він здавався їй яскравим як ніколи. Невже саме Париж зробив її іншою? А може, лишилася тією самою давньою Марджі, що сховалася за новим капелюхом і келихом вина й прикидається такою, якою ніколи й не сподівалась бути? — Ми всі намагаємось утекти від самих себе.
Глава п’ятнадцятаМадлен, 1999
Я малювала до болю в пальцях, потім вийшла на вулицю, вслухалася в тишу кварталу, у шелест вітру в деревах, у шурхіт шин по асфальту. Було чутно, що в сусідньому будинку закінчувався обід, стоянка була напівпорожньою, потроху стихав галас. Але ресторан був ще відкритий. Мені хотілось їсти. Факт, що мати дуже засмутиться, коли я відвідаю ресторан Генрі, викликав ще більше бажання туди зайти. Сама вона спровокувала мене на це. Оскільки я так і не сходила в магазин, у її домі немає їжі, а моя книга рецептів крекерно-полуничної дієти була б спродана накладом нуль примірників.
Я заскочила додому, схопила сумочку і по миті вагань — один з бабусиних зошитів. Батько, завзятий читач, усюди носив із собою «Wall Street Journal»[69], і мати часто ловила його на місці злочину, читаючого під час вечірки або, навіть, під час симфонії. «Ніколи не забувай узяти з собою щось почитати», — напучував він мене, і я всюди тягала книги з собою, особливо в ті місця, де, знала, потребуватиму трохи розваги: «Історію Фердинанда»[70] на вечірню різдвяну службу в церкві, Ненсі Дрю