Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Не дам, — завірилася Оришка.

А вона не відступає від учителевої дочки:

— А може, ти боїшся, що втечу з лялькою, то я залишу тобі свою крайку. Куди буду розперезана втікати?

В Оришку теж як би чорт вступив — бо що їй пошкодило б дати подержати трохи ляльку? Чей же не відломала б їй ні руки, ні ноги!

— А нащо мені твоя крайка здалася? А ляльки сказала; що не дам, то й не проси, бо не дам.

— А може, ти боїшся, — просила вона далі у недоброї дівчинки, — що я замараю ляльку, то я постелю собі хустинку на коліна.

— Не боюся, але ляльки не дам з рук.

— А як вже не хочеш дати, то бодай скажи мені — чому? Чому не хочеш, щоб я її трішки-трішки потримала у своїх руках?

Тоді Петриха вперше відчула в собі ту чорну силу. Спало їй на думку (а ти гадай собі, Маріє, що їй і дев'яти не було ще!), що найкраще буде, як вона вб'є Оришку. Вже навіть обдумала собі, як вона це зробить: підставить ніжку, звалить на землю, затулить рот хустиною, аби не кричала, а потім насипле їй у рот глини з піском. Не думала навіки забирати ляльки. Була б тільки заглянула, що в неї там під платтячком говорить. Але того вечора не могла взятись до Оришки, бо все проходили люди біля того місця, де бавились, а на кладовище вчителева дочка не дала себе заманути. Мабуть, щось передчувала або так дуже боялася за ляльку.

Більше вчителева дочка не показувалася на вулиці з лялькою. Зрештою та вгодована панська дитина, напевно, була за неї сильніша й не далася б так просто згладити з світу, і до жодного убивства не дійшло б, але, у всякому разі, отака думка прийшла їй у голову ще тоді.

І коли Василь наважився йти від неї, відразу пригадалася їй учителева дочка Оришка.

Повір, дівчино, що аж пекло їй щось під серцем, щоб взяти його за рукав, відвести в кут і остерегти:

«Василечку золотий, тікай від мене, куди тебе ноги несуть, у світ за очі, бо тут тебе смерть чекає».

Жаль їй було його, бо був молодий та красний і життя стелилося перед ним ще довгою доріжкою, але що могла порадити, коли т о т о було в ній сильніше за жалість, за розум, за все геть-чисто на світі.

Ще мала щось останнє, як бідна людина має останній гріш при душі, чим могла його приманити:

— А якби я віддалася за тебе, то залишився б ти на господарстві?

Була приготована, що знову виткне їй її старість, як каліці горб, але ні. Цим разом тільки зрадів страшенно:

— Хіба би я був дурний, аби тікати від калачів?

Хотіла випитати його акуратно, аби все ясно поміж ними стало:

— А не будуть з тебе сміятись, що оженився з старою бабою?

Відповів статечно, ніби вже молодий газда:

— Якби ви були старою дівкою, то, може б, і сміялися. Але як парубок бере вдовицю, то певно, що не можуть ровесниками бути. З такого, що бере стару вдовицю, ніхто не сміється. Вдовиці переважно старші, самі знаєте.

Знала то знала, але шлюбу цього страх як не хотіла. Та що мала діяти, коли іншої ради не було на неї? Розуміла добре, що старій бабі мати молодого коханка — то, може, й гонор, але ставати під вінець з таким, що міг би їй молодшим сином бути, — то перед людьми публіка, а перед господом — гріх.

Вже тоді набезпечно знала, що це одруження погано скінчиться для них обох, але іншого виходу не було. Аж надто добре розуміла, що лише одним шлюбом може втримати його біля себе.

Це страшне, Марічко, коли знаєш, що робиш не так, як треба, а не можеш перебороти себе, щоб не робити того.

Колись у їхньому селі була дівка, що хворіла на голову. Коли тільки добиралось до неї тото, то зараз бігла до студні[87] скидала сорочку з себе. Не могла в іншому місці скинути ту сорочку, тільки акурат біля студні.

Лікувалася у Львові і видужала з тієї хвороби.

Пізніше, будучи вже здоровою, розповідала, що й тоді знала, що робить погано, що то негарно скидати з себе сорочку при людях, але коли воно навіщало її, не в її силі було не послухати його.

Достеменно так було й з Петрихою.

Наперед знала, що нічого доброго не вийде з того, що йде за молодого парубка, що як не тепер, то у четвер їхнє подружжя мусить нещастям скінчитись, а проте не могла інакше.

Ой боже, як загуділо, як заклекотіло, як зашуміло в селі, коли дізнались люди, що стара Петриха здуріла на голову і хоче виходити за свого наймита молоденького!

Найперше ксьондз покликав її до себе і, може, зо дві години сповідав, а коли побачив, що його слова — мов той горох об стіну, то залупив таку ціну за шлюб, що на ту суму можна було справити весілля, хрестини і шлюб заодно.

Але це було найменше.

Вже згадувала, що була не з бідних.

Поприбігали зараз рідні та всякі двоюрідні браття і сестри її покійного (дай йому боже царство небесне) чоловіка, бо подумали (без жартів), що в неї щось, хай преч кажеться, з розумом поробилося.

Умовляли, просили, переконували, клялись на свої очі, на свої діти, що їм не про землю йдеться (бо мають своєї досить), але благали-молили, щоб пошанувала честь їх роду та пам'ять покійного їх брата.

Гей, билися долонями об стегна та чухалися позавуш, що сталося з нею, їхньою братовою. Так їй важко одній господарство провадити? То чому ніколи не звернулася до кого-небудь з чоловіків з їхньої родини? Чи був би котрий з них відмовив у млин відвезти чи у ліс поїхати? Чи були б не допомогли їй всім родом виорати чи засіяти?

Дякувала красно за їх добре серце, але просила залишити її у спокої.

Бачила ж бо, що вони її анітрішки не розуміють, і тому шкода кожного слова, як її, так і їхнього.

Не могла ж вона, чуєш, Марічко, признатися їм, що в неї вселилося тото, бо були б відразу зв'язали її та відвезли до Львова.

Можна сказати, випросила їх з своєї господи, а вони далі не давалися за виграну[88].

Приходили ще декілька разів. Юрмою і кожне зокрема. Не допомогло.