Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
— Пане докторе, це поважно?
— Славуню, як навчуся говорити неправду, то зголошуся до тебе. Чи маю продовжувати?
— Але прошу, пане докторе, так цікаво…
— Епоха Ренесансу, наприклад, в протилежності до готика, фаворизувала сильний чоловічий квадратний силует. Буфасті рукави поширювали рамена, короткі штани демонстрували сильні литки, а великий плоский берет скорочував фігуру. Барок, прошу панства, — це монументальність і прикрашування в архітектурі… а в моді зробив обов'язковою перуку… перука на голові і вираз, повний гідності, на обличчі…
— А як відбився в моді стиль ампір? — спитала Зоня.
Гук усміхнувся:
— Не знаю, Зонечко, чи ти хочеш похвалитись, що ти чула про такий стиль, чи мене піймати на ігноранції[83]. Ампір… Тобі, очевидно, ідеться про жіночу моду? Зразком, хочу сказати — найкращим її зразком, того часу є найелегантніша жінка тодішньої Франції Жозефіна, жінка Наполеона. Увіковічнив її разом з дамами двору, розуміється, і моду того часу, придворний художник цісаря Давід в його насправді знаменитій картині «Коронація Наполеона».
— А в той час кожний король мав своїх придворних художників, правда, прошу пана меценаса?
Доктор Гук не вважав за належне відповідати на таке наївне питання.
— Коли мова про Давіда, то він був взагалі безпринципна людина, хоч критика і зачисляє його до видатних художників французького неокласицизму.
— А чому безпринципний, чому?
— А як ти це собі уявляєш, Славуню? Як погодити одне з другим? Бути активним учасником революції, а пізніше — придворним художником Наполеона, хоч такі випадки в історії траплялись. З Гойєю, наприклад, навпаки. З придворного художника став художником іспанського повстання проти армії Наполеона, і взагалі… Одним з найбільших антивоєнних художників всіх часів… Його аквафорти «Страхіття війни» — дійсно… жахливі… Жахливі тим, як під впливом війни людина може перемінитися в дику бестію… Але залишмо історію, хоч вона і цікава… От сучасна мода, що сукенечка зовсім вільна і врівень з колінами, та ще й босоніжки. Хто в наш час, пані добродійко, чув про такий гатунок взуття, як босоніжки? Прошу мені дарувати, але я вважаю, що вже сама назва звучить непристойно. Поняття, пані добродійко, міняють свою суть. Іде безкровна революція на всіх відтинках життя. А візьмім, наприклад, Мариню. Чи пані добродійка не вважають, що за життя покійного Аркадія вона вела себе скромніше? А щодо Завадки, то він може бути редактором. В наші часи такі казуси можливі. Не знаю тільки, котрий з них, старий чи молодий?
Ольга, що, як звичайно в цю пору дня, сиділа з ногами на дивані й в'язала філє, похнюпила голову ще нижче, а пальці, що ніколи не лінувались, запрацювали з ненормальною жвавістю.
— А що їх — два брати чи батько й син? — з ввічливості до приятеля родини поцікавилася Олена.
— Батько і син, пані добродійко. Чому я кажу? Бо син — це вже як би напівінтелігент. Ходив щось два чи три роки до гімназії…
— А що вони будуть редагувати? — вийшла з дівочої заспана Зоня. Вона одна з сестер щодня після обіду лягала, бо, за її словами, такий пообідній сон не лише заспокоював нерви, але й чудесно діяв на шкіру лиця, що спричиняла стільки турбот своїй власниці. Тема розмови змусила її піднятись з ліжка.
— А що вони можуть редагувати, Зонцю? Якусь чергову просовєтську агітацію і пропаганду.
— Так? І ви про це так спокійно говорите, пане докторе? А що ми, я маю на думці українську інтелігенцію, протиставляємо цій просовєтській агітації і пропаганді?
— Ти мене не питай, Зонцю, такі речі, бо я ще з тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року перестав займатися політикою як такою…
— Та що пан доктор наговорюють на себе, — обстала за Гуком Олена. — Скільки ж то років було панові докторові у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому?
— Мав уже стільки, що міг носити кріс. Та хіба пані добродійка не знають, — страшенно здивувався і образився доктор Гук, — не говорив про це пані добродійці покійний Аркадій? Ет, молодість, романтика, пані добродійко, чоловік ладен був крапля за краплею віддати свою кров за Україну, — а що вони з нами пізніше зробили? Коли до мене дійшло, що пан міністр за державні гроші купив собі села, — шлюс міт дер лібе[84]— я скінчив з політикою. І тепер не вірю жодній, з-під якого прапора вона не була б. Про що ми говорили? Ага, про Завадків. Мушу об'єктивно визнати, що Завадка — сильно розвинений хлопчисько, я навіть сказав би — інтелігентний, що при його приємній зовнішності…
— Якби не та вада, що комуністичного духу, то пан доктор може посватати котрусь з нас за нього, — зіронізувала Зоня.
Ольга ще більше зіщулилася. Мала враження, що ховається від переслідувача, який ось-ось потрапить на її слід, і вона загине.
Боже, боже, чи думали коли-небудь, що вона, мала господинька, буде від мами і сестер ховати в серці таку таємницю? Сидять усі гуртом, дружньо говорять, і ніхто з них не здогадується, що вона, Ольга, біля них, але не з ними, не знають, що біль, який вони завдають їй своїми словами, відділяє її від них колючим заіржавілим дротом.
Так, біль так само важко приховати, як і радість. Одне й друге випромінює з людини поза своєю волею і свідомістю.
Не міг і доктор Гук не спостерегти, що мала господинька якась не своя.
— А чого це так принишкла наша мала господинька?
Якою жалюгідною мусить бути усмішка в людини, що говорить неправду!
— Це вам так здається, пане докторе. Може, я трошки перепрацювалася сьогодні, і все.
Під ослоною цієї фальшивої усмішки Ольга виходить до кухні, бо їй гидко сидіти поміж своїми і обманювати їх.
Мариня збирається нести чай у їдальню. Господи, така сервіровка для того, щоб поставити на стіл голий чай з пісним хлібом і ложкою тогорічного повидла!
Крізь прочинені двері чути, як Мариня розповідає про свої базарні успіхи. Вона знайшла новий спосіб набирати покупця: коли виходить на базар, то поводиться так, буцім у неї під полою крадені речі. Для чого це? А для того, що крадені речі збуваються за безцінь, — це раз, а
