Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Я маю з себе дурну вдавати? — хмурить брови Йосафата Мартинчук, і її таке миле лице перед тим набирає попереднього впертого, недоброго виразу. — А я вже не хочу дурною бути! Не хочу їхнього помилування і не хочу з себе дурну вдавати… Досить уже вони з нас дурних роблять… Не хочу! Не буду! Аби-м мала тут зогнити!

Марічка так поставилася до адвоката (та чи не можна було те саме якось чемніше сказати?), що аж самій стало ніяково. Не здивувалася б, якби він обернувся до неї спиною і вийшов без «будь здорова», бо тільки це й належало їй за її угурність[86].

Але, власне, їй дивуватись, бо пан адвокат не тільки не образився, але немов аж зрадів її словам. Тепер Марічка не розуміє, чого це літній сивавий чоловік дивиться на неї розчуленими, вогкими очима. Не сміє запитати, але серцем відчуває, що заскарбила собі чимсь ласку у пана доктора.

Не знає, чим заслужила собі на те, але певна, що цей літній чоловік усіх старань докладе, аби вона вийшла на волю.

— Маєш рацію, — нарешті каже доктор Гук, — вже досить з вас… з нас, — поправляється швиденько, — дурнів робили протягом цілої історії…

Відколи Марічка увірила, що зможе стати Дмитриковою парою ще на цьому світі, поволі стала приходити до злагоди з собою.

Її голови не займали тепер думки лише про Дмитра, а мала око та вухо і для чужих справ.

Могла знову бути уважною і доброю для інших, а що найважливіше — мати серце до чужого нещастя, як колись.

За той час, що Марічка розлучилася з дівчатами з «п'ятки», не розгубила вона жодного словечка. Мало того. Чим більшою ставала відстань часу між нею і дівчатами, тим міцніше пахли їхні слова, тим сильнішим чаром віяло від їхніх розмов. Думки, влежані в часі, гей яблука в сіні, тепер визрівали одна по одній ще більшою силою правди.

Але була серед них у «дев'ятці» одна жінка, якій навіть переміна не могла нічого дати, бо вона сама не хотіла жодної зміни у своїм житті.

Аж страшно таке слухати.

Коли Марічка пізнала Петриху, це була вже стара жінка. Але ще мала всі зуби, то не дуже змінилася з обличчя, і тому можна було уявити собі, якою вона могла бути у молодості. Багато значило й те, що шкіра на щоках в неї зісохла, пристала до костей, а не звисала поморщеними торбами, як у інших старих людей.

Петришині очі зберегли не лише молодече світло, але й правильний рисунок. Не були, як в інших старих людей, з пом'ятими, обвислими повіками, одне вище, друге нижче, заскалені чи каправі. Обведені рівною лінією, вони здавалися молодими. Хоч і гарні очі ті, ніколи вони не були добрі. Марічка не бачила, щоб ті очі коли-небудь сміялись.

Звертали на себе увагу пальці тієї жінки. Були вузькі, довгі і закінчувались закарлюченими нігтями, ніби пташині лапки.

Сама Петриха була висока, темно-бронзова, одні кості й дуже балакуча.

У камері була вона найпершою ворожкою. Орудувала саморобними, такими засмальцьованими картами, що розрізняла їх не очима, а пальцями, на дотику. Не була милосердна в картах, як і в житті. Не вагалася сповіщати людям, коли їм випадала на картах смерть чи досмертна слабість.

Любила розповідати свою історію. Просто любувалася тим, що пережила. Мала, видко, потребу, щоб ще раз і ще раз пригадувати собі, як це все сталося і як воно дійшло до того, що вона, господиня-багачка, сіла в тюрму.

Не минула ця розповідь і Марічки.

Залишилася вона вдовою, дівчино, коли перейшло їй уже поза п'ятдесятку. Не була з бідних і за такого, як сама, й заміж пішла. Статки були, а дітей не було. Може, з її вини, може, з його вини, — хто міг те знати? Може, скоріше з її вини, бо дітей не любила чомусь замолоду. Бо коли б уже так дуже хотіла їх мати, то була б узяла собі на виховання когось з своєї чи чоловікової фамілії. Не хотіла нікого в хаті. Хотіла сама набуватись з чоловіком, аби їм ніхто попід ногами не плутав. Любила бувати на весіллях, хрестинах, храмах, взагалі не минали з чоловіком жодної оказії. І була така рада, що не мусила, як інші жінки, переривати собі забави в самому розпалі, щоб бігти додому дитину погодувати. Добре жилося їй за чоловіком. За все їхнє спільне життя лише раз погаркалася з ним (через якийсь дурний воловід), і то ще тієї самої ночі перепросилася. Одне слово, жили собі, приспівуючи. Куди загадали — поїхали. Чого забагли — з'їли. Мали охоту до роботи, то працювали, як чорти при пекельних печах, а навістила було їх «лінива Олена», то могли і цілий день проваландатись без роботи.

І от треба було такого нещастя, щоб помер її чоловік. Нагло. Ніс відро, коли б хоч два, сказала б — надсадився, а то одне, й не доніс до хати. Перед самим порогом випало йому з рук, а він оперся об одвірок і тільки зсунувся по ньому на землю.

Страшна то нагла смерть, дівко. Не для того, хто помирає, а для того, хто залишається. Але — головою бий об стіни — однаково нічого не допоможе.

Похоронила вона з парадою свою газду, як годиться, і щойно тепер зрозуміла, як це гірко одинокій жінці і як нерозумно поступила, що замолоду не взяла когось на виховання.

Правда, відразу стали набиватися до неї різні фаміліянти, ба й чужі, у приймаки, але вона й не думала брати кого-небудь. Ого, нема дурних! Знала, що коли візьме приймака під вусом, то він тільки й чекатиме її смерті, з малого вирощувати вже не було коли.

І тому здавалося їй, що найкраще зробить, якщо візьме наймита. Згодить його на рік і не зробить тим кривди ні собі, ні чужій дитині. Захоче ще з рік побути (а буде вартий того), то ще рік продовжить з ним умову, а як не підійде їй під лад, то відправить його з богом, а сама оглянеться за іншим.

Так і зробила. Згодила до себе молодого хлопця, що сміло міг їй сином бути. Взяла його, головне, до коней і