Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
І замість бути радим, що дають йому добре їсти, пити, файно закурити й не кажуть нічого робити, водить за нею смутними очима та все проситься:
— Дайте спокій, вуйночко, не коштуйтеся[90] надаремно, бо то й так нічого не поможе.
Жаль їй його. Такий жаль, що товклася б головою об стіну. Але що то поможе? Аби додати йому трохи отухи, каже йому.
— А ти ані раз не думай про мене і забудь, що було між нами. Я, — каже, — з того довгого лежання у шпиталі гейби здуріла та й сама не знала, що язиком плела. Нащо такій старій бабі, як я, чоловіка? Та то бог гнівався б і люди сміялися б, якби дізналися… Я навіть хочу тебе просити, аби ти перейшов на лавицю ночувати, бо нога в мене хоч загоєна, та ще боляча, і потребує для себе багато місця на постелі.
Помогло. Віджив її Василечко. Лише далі йому незрозуміло та маркітно, чого це йому вуйночка день у день празник справляє.
Не знав сирота, що кожний новий день міг бути останнім в його житті. Тото вибрало собі ніч з вівторка на середу, бо свята середа, може-сь, чула, Марічко, дуже легенька для померлих душ. В той день нібито й найлегше душечці в рай попасти.
У вівторок звечора напоїла вона його добре, але то таки добре, бо зразу звалився на лаву і заснув не роззувшись.
Він похропує смачно, а вона чекає, щоб місяць зійшов, аби було їй видко, бо хотіла за одним махом покінчити з тим, аби він, сердешний, не мучився. Цього найбільше боялася.
Не раз було просила у чорної сили: «Послухала я тебе, то, прошу, вислухай і мене, одніське тебе дуже прошу».
І мусить визнати справедливо, що тото вислухало її. Раз шарпнула бритвою по горлянці — і по всім. Лише застогнав, як би крізь сон. Напевно, без свідомості. Вдячна вона чорній силі, Марічко, і то дуже, що не дала йому мучитись довго. А то, сама знаєш, як було когута різати. Декотрому перетнеш горлянку — і по всьому, а інший з відрізаною головою вирветься тобі з рук та оббризкує кров'ю ціле подвір'я.
То-то бо й є!
Падоньку ти мій! Ніколи була б не подумала, що з людини може так високо кров бити… Ні, ні, кажу, анітрохи не мучився. Лише те, що стіни та постіль оббризкало кров'ю. Та то й не дивина. Молоде воно було та здорове, як вода.
Що потім?
А що могло бути потім? Прийшли, окували, забрали, судили, і тепер вона досиджує своїх десять років.
Родина хотіла наймати адвоката, аби з неї хвору зробили, якийсь переходовий вік винайшли їй чи яку там біду. І чути не хотіла про жодного адвоката. Пригрозила їм, що наколи проти її волі наймуть брехача, то вона таке виробить їм у залі суду, що пожалкують.
Мабуть, злякалися, бо дали їй спокій.
Відсиділа п'ять років, а перед нею ще раз стільки. Не так воно вже й мало п'ять років, але вона вже наперед журиться: що далі з нею буде?
Збирається просити судді, щоб в дорозі ласки продовжили їй тюрми ще на п'ять років, а якщо не схоче послухати її по-доброму, то вона таке придумає, що дістане, може, й цілих десять. Не така вона дурна, як виглядає, та й розум у неї, слава богу, ще не схибив.
До села вона не повернеться вже ніколи. Не хоче. Не могла б бачити ні своїх людей, ні фамілії, ні рідної хати.
Зрештою, відколи те сталося, то і село (а їхнє село таке файне, Марічко, ніби рукав вишитий), і люди, і її обійстя, і його могила, якої вона не бачила, але яка десь є там, — одна темна яма. Правду говорить.
Чого мала б хотіти до ями, коли вона тут завжди серед людей?
Повір, Марічко, що їй тут дійсно добре. Подумай сама: щораз то нові люди, щораз то нові сторії. Ніколи скучно не буває. А що найголовніше — ніхто тут на неї пальцем не тиче, бо всі менше-більше однакові.
І безпечно їй тут, — усміхається жартівливо, — не потребує самітна вдова боятись ні злодіїв, ні парубків-збиточників, аби воріт десь не віднесли чи воза не вивезли з подвір'я. Не сохне їй голова, звідки взяти палива на зиму. Гадки немає ні про хліб, ні про взуття, ані про податки.
Тут їй найліпше.
«Боженьку, — думає Марічка про себе, — це вже найгірше, коли тут найліпше».
І немов хто карти виклав перед дочкою Петра Мартинчука. Дивись: цей валет — то Василь, що через землю запродав душу тій старій відьмі. А отой чорнявий поруч з ним — то твій Дмитро, що його мама теж продала за землю. Дивись і читай, хоч, може, ти й не дуже письменна на картах. Ці два молоді чоловіки випали близько один коло одного, бо й долі їх близькі.
Зрозуміла?
За землю — в землю…
— Господи, а іншої ціни немає на цьому страшному ярмаркові?
— Є, Марічко, є, але не в наших сторонах, а десь, кажуть, аж за річкою Збруч.
І сниться Марічці, що йде верболозом понад Вишнянкою та гукає: «Гей… гей!..»
А голос її відбивається аж об бані ставчанської церкви й повертається назад до неї… Гей… гей!
Ще настане час, — і у сні бродять Маріччині думки біля чорнявого валета, — прийде така година, що ти, чорна, будеш нічия, бо у всіх спільна. І ніхто через тебе не йтиме у могилу, бо буде тебе стільки, скільки оком можна буде обійняти.
І ще більше.
І ще та ще більше.
Саме Слава, про яку Олена була думки, що вона вся буяє в небесах, перша запримітила зміну в докторові Гукові.
— Мамця зауважила, як постарів доктор Гук? І то десь буквально цими днями!
— Та що ти кажеш? — попала відразу в нервовий стан Олена. — Як постарів? Чого постарів?
Знервував її не так самий факт наглого постаріння друга, як обставина, що сталося це поза її увагою.
Господи, так можна не помітити й початок хвороби
