"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
— Можливо… можливо, — наче відразу знесилівшись, ледве чутно сказала Ліля і спитала жалібно, немов уже знаючи відповідь: — Ви любите свою дружину?
— Так.
Вона пройшлась по кімнаті, потім зупинилась перед Шрагіним. її обличчя було нерухоме. Дивлячись йому в очі, сказала:
— Мабуть, усе склалося б інакше, якби її не було.
— Ні, все було б так само, — витримуючи погляд Лілі, лагідно й сумно сказав Шрагін.
Ліля заплющила очі, з яких от-от мали бризнути сльози. Але пересиливши їх, постояла трохи біля Шрагіна і відійшла до вікна.
— Це останній у моєму житті випадок, коли я послухала маму, — сказала вона не обертаючись. — Це вона порадила мені поговорити з вами. Пробачте мені.
Шрагін встав, підійшов до неї, взяв її руку й поцілував.
— Лілю, ви ще знайдете собі достойного друга, повірте мені. Треба тільки пережити цей чорний час.
Не віднімаючи руки, Ліля сказала ледве чутно:
— Видно, я переграла свою роль в спектаклі.
— Я не можу, Лілю, казати неправду ні вам, ні собі. Не можу.
Ліля тихенько вивільнила руку й рішуче промовила:
— А я більше не можу грати неправду. Я гратиму тепер правду, і моя нова роль: жінка, яку не любить чоловік, і вона його теж. Як кажуть, сім’ї не вийшло…
— Навіщо це вам?
— Я повинна зробити це в ваших же інтересах, — уже спокійно говорила вона, але скільки прихованої іронії і гіркоти було в кожному її слові! — Я боюсь, що наші такі корисні вам гості почнуть підозрювати недобре самі.
— Наші родинні справи нікого не стосуються, — почав Шрагін, але Ліля ніби й не чула його.
— А чи не стануть вони зі мною балакучіші, коли я гратиму іншу роль? — перебила вона і поквапно додала: — Ви не хвилюйтеся, бруду я не торкнусь, але мені буде так легше, слово честі. В старій ролі я можу зрадити себе. А діло лишається ділом, можете мені повірити.
— Можу вам сказати одно: мені буде неприємно бачити вас… — Шрагін затнувся і сердито закінчив: —Бачити вас в іншій ролі.
Ліля пішла до себе в кімнату. На другий день вона поводилась як і раніше, наче й не було цієї розмови. Минуло тижнів зо два, і Шрагін заспокоївся, вирішивши, що дівчина, мабуть, передумала міняти свою роль.
Так тривало доти, доки в домі не з’явився полковник медичної служби з вісімнадцятої армії Бертольд Лангман. Першого разу його привів у гості генерал Штромм, а потім він став приходити і без генерала. Йому було років тридцять п’ять, і він зовсім не скидався на німця, тим більше військового. Чорний кучерявий чуб, великі сумні карі очі, вузьке обличчя, тонкий горбкуватий ніс робили його схожим на єврея. Саме це подумала Емма Густавівна ще в прихожій, коли він прийшов уперше, і втупилася очима в гостя з неввічливим переляканим здивуванням.
— Не хвилюйтеся, мадам, — зареготав генерал Штромм, — він німець, але з домішкою союзницької угорської крові. Пробачте йому це і знайомтесь: Бертольд Лангман, полковник. Воює з ножем у руках, він — головний хірург армії.
Шрагін цього вечора був дома і провів його разом з гостями. Незабаром прийшли адмірал Бодеккер і його комісар-майор Капп. Бодеккер уже не раз бував у домі Емми Густавівни, і він сам просив Шрагіна, «щоб не дражнити гусей», запрошувати і Каппа, хоч він і сам не міг терпіти його.
Розмова точилася навколо модної тоді теми: чи справді росіяни змогли організувати під Москвою контрнаступ, чи події там не що інше, як маневр німецького командування? Зрозуміло, який великий інтерес становила ця розмова для Шрагіна.
Емма Густавівна намагалася взяти розмову в свої руки і почала пригадувати всі суворі зими в своєму житті, але її ніхто не підтримав. Лікар Лангман встав з-за стола, підійшов до рояля і почав гортати Лілині ноти.
— Хто в цьому домі музичить? — запитав він.
— Це мій обов’язок, — зітхнувши сказала Ліля.
— Музикант з обов’язку не музикант, а сурмач з військового оркестру, — сказав Лангман, пильно дивлячись на Лілю, яка образилась і почервоніла. — Прошу пробачення, — неголосно мовив Лангман і знову почав гортати ноти.
Шрагін зацікавлено стежив за німецьким лікарем. Він помітив, що під час розмови за столом Ліля мовчазно підтримувала Лангмана то поглядом, то усмішкою, а лікар кілька разів пильно подивився на неї.
Генерал Штромм спитав Шрагіна:
— А що ви думаєте про це? Як ви розцінюєте московський епізод? Ви, росіянин, повірили в те, що ваша армія раптом знайшла чарівну силу, здатну нас перемогти?
— Мені це запитання неприємне, — почув генерал рівний голос Шрагіна.
— Чому?
— Я занепокоївся, звичайно, довідавшись про те, що сталося під Москвою, — сказав Шрагін.
— За нашу армію? За долю Німеччини? Хо-хо! — розвеселився генерал.
— Я занепокоївся за себе, — спокійно розмірковував далі Шрагін, наче він говорив про когось іншого. — Ви повинні розуміти, що так вирішити, як вирішив я, можна тільки один раз у житті.
— Яке це рішення?
— Змінити бога і віру, — посміхнувся Шрагін. — І я так вирішив, тверезо оцінюючи хід історії, в даному випадку — хід війни. Природно, що кожна дрібниця, яка бере під сумнів правильність мого рішення, дуже непокоїть мене. Я пішов з вами, але я не з тих, хто робить це з примітивних шкурних міркувань. Мене лякає не те, що мої співвітчизники не простять мені такого рішення. Мої співвітчизники тепер ви, ваші тривоги — мої тривоги. Я дуже мало знаю про війну і дуже погано в ній розбираюсь.
— Я можу додати, — сказав адмірал Бодеккер, —
