"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Ви не пограєте нам? — раптом звернувся лікар Лангман до Лілі.

— Пограти вам? — перепитала Ліля. — Це ж і є наказ виконувати свої обов’язки сурмача. Я люблю грати для себе.

Лангман швидко підійшов до неї, взяв її руку, поцілував.

— Ви спіймали мене на хамстві, — сказав він, — і я ще раз прошу пробачення.

— Хо-хо-хо! — гримів генерал. — І до чого ж тонка душа в нашого лікаря, просто незрозуміло, як він з такою душею безжально кремсає нашого брата!

Згодом Ліля все-таки сіла за рояль і зіграла два прелюди Рахманінова. Лікар Лангман слухав музику, заплющивши очі, а коли Ліля закінчила грати, сказав захоплено:

— Чудо… чудо… Але, по-моєму Рахманінов все-таки не вельми російський геній, цю музику міг написати і француз, і…

— Німець, — іронічно підказала Ліля.

— Ні, — відповів Лангман. — Я хотів сказати — і англієць. Але мушу зауважити: німецька культура, якщо вже може чим пишатися, то це музикою: Бетховен, Вагнер, Бах.

— Не люблю, вони бездушні, — сказала Ліля.

— Ну що ви кажете, як можна? — лікар Лангман підійшов до Лілі, і вони почали сперечатись.

— Остерігайтеся, пане Шрагін, лікарів, які люблять музику, пам’ятайте, що ваша дружина піаністка, хо-хо-хо! — пустував генерал.

Шрагін удавано посміхнувся і промовчав.

Так, саме цього вечора Ліля почала грати свою нову роль, роль дружини, яку чоловік не любить і до якого вона теж байдужа. Вона поводилася так, ніби чоловіка тут немає. Шрагін бачив, що Ліля подобається Лангману. А втім, це, звичайно, відчувала і вона — більше і голосніше, ніж завжди, сміялася, сперечалась, говорила ущипливі слова, жартівливо поглядаючи на німця.

Шрагін зрозумів: в його життя входить серйозне ускладнення. Він ще і ще раз пригадував свою недавню розмову з Лілею і приходив до незмінного висновку: інакше він поводитись не міг…

Начальник СД доктор Шпан у присутності всього офіцерського складу вручав ордени трьом працівникам, які брали участь у викритті крадіжки друкарського шрифту. Бульдог виголосив подячну промову.

— Ми ступили на правильний слід, підемо по ньому до кінця, і назавжди очистимо місто від ворогів Німеччини, — закінчив він.

Почулися оплески. Шпан побажав успіху всім працівникам, закрив церемонію і поспішно пішов до себе в кабінет, навіть не побалакавши з нагородженими. Ніхто цьому не здивувався. Всі знали, що його переводять у Київ, він уже давно сидить на чемоданах і справами не цікавиться. А втім і до цього всі вважали своїм справжнім начальником Релінка.

Як тільки двері за екс-начальником зачинилися, Релінк підійшов до Бульдога, поздоровив його з орденом і сказав:

— Твоя промова чудова, але після операції в друкарні минуло понад два місяці, ми йдемо по твоєму «правильному» сліду, а листівки, як і раніше, виходять і виходять. Я думав, що ти в своїй промові скажеш про це хоч кілька слів.

Бульдог вмить почервонів і хотів щось відповісти, але Релінк пересторожливо підняв руку:

— Не треба псувати чудового настрою від церемонії, — сказав він, перекосивши в злій посмішці масивне підборіддя.

Релінк повернувся до свого кабінету, наказав ад’ютанту нікого до нього не пускати і відключити всі телефони, крім берлінського. Останнім часом він дедалі частіше так залишався на самоті і обдумував свої справи. Робити це йому порадив у телефонній розмові Отто Олендорф, висловивши припущення, що він погруз у повсякденних дрібницях і не вміє або не має можливості глянути на свою роботу збоку і об’єктивно проаналізувати її.

Але думай чи не думай, а загальна картина роботи від цього не змінювалась. У місті й далі коїлися найнеприємніші події, а вся агентура СД, ніби змовившись, одводила від цього основного, підставляючи, як правило, дуже розпливчасті, а головне, третьорядні цілі. Можна було гадати, що безперервні диверсії, знищення комітету Савченка, організована втеча полонених з таборів, регулярна поява листівок, акти саботажу — все це своїм корінням сягає десь за межі міста. Та Релінк знав — це не так. Його головний ворог знаходиться в місті, і об’єкти, по яких він завдає ударів, вибирає обдумано, і вони, як правило, дуже значні. Чого варта одна ліквідація Савченка! І цього удару завдано саме в той момент, коли люди Савченка почали активно співробітничати із службою безпеки. Тепер вони налякані до смерті; коли їх починають наполегливо залучати до роботи, вони зовсім зникають з міста. Релінк змушений визнати, що й розвідка ворога працює дуже точно: вони швидко встановили, хто виказав викрадачів шрифту в друкарні, і ліквідували його. «Чого ж не вистачає нам? — думав Релінк. — Що повинні робити ми, щоб також швидко і точно знаходити головні цілі?..»

Він вийняв із стола і почав уважно перечитувати «Справу про викрадення друкарського шрифту» — єдину справу, яка явно торкнулася того головного, невловного. Чи не протекло тоді між пальцями щось таке, що могло трохи відкрити таємницю над іншими силами головного ворога. Релінк перегортав сторінку за сторінкою, і перед ним проходило недавнє…

Уже після перших допитів він зрозумів, що складач — постать випадкова і малоцікава. Він був корисний тільки тим, що вказав другого учасника крадіжки шрифтів — Ястребова, а от той виявився противником достойним.

Його привели до Релінка рано-вранці. У вікно яскраво світило сонце, і на обличчі арештованого особливо різко видно було чорні сліди побоїв. Релінк знав, що Бульдог всю ніч трудився марно. Сірі очі Ястребова дивилися на слідчого з якоюсь спокійною, втомленою злістю.

Релінк почав допит. Перекладач, який усю ніч працював з Бульдогом, говорив повільно, плутано і з якоюсь безнадійною інтонацією, наче він наперед знав даремність цього заняття. На перші два запитання Ястребов не відповів, а коли Релінк