Забути її... - Крістіна Жиглата

Другий місяць…

Він був важким і небезпечним.

У місті з'явилися нові угруповання, тому розпочався поділ території. А це бійки, стрілянини, сильні вороги... У мене почалися по-справжньому важкі дні.

Кожен один одного зраджував та здавав. Нас постійно пресувала поліція. Серед друзів з'являлися вороги, бо хтось комусь  більше платив.

Крім того, я дуже рідко зустрічався і розмовляв зі своїми донощиками з інтернату.

Останнім часом Марк зник, не виходив на зв'язок і не приходив на зустріч зі мною до потрібної точки. А Влас з'являвся рідко, пояснюючи це тим, що в інтернаті стали старанніше стежити за дисципліною та карати за найменшу провину. За останній місяць я бачив друга лише двічі і це мене дуже турбувало.

Я не раз ставив собі запитання, що там за новий директор такий, що відновив такі жорсткі правила і почав так ретельно стежити за кожною дитиною в інтернаті?

Але дізнатися про нього нічого не вдавалося. Я ще не мав потрібної влади та зв'язків, щоб навести про нього довідки.

У мене не було доступу до інтернату, і я не міг ніяк вирішити «непорозуміння», що виникло. Хоча дуже хотілося знайти покидька, і навчити життя.

Тільки ось я був не дурним і розумів, що не можна світитися зайвий раз або підставляти себе за крок від перемоги.

Я задовольнявся малим ... Тими п'ятьма хвилинами зустрічі з Власом, коли він розповідав мені про Айлін. Я терпів і ігнорував усі витівки та тиск на своїх друзів нового директора. Я на все заплющував очі і вичікував. Хоча це було нелегко.

Ще через кілька тижнів, у Айлін був день народження. Їй виповнилося чотирнадцять років. За два дні до цього, я зустрівся з Власом і передав дівчинці подарунок: золотий кулон з підвіскою у вигляді квітки, коробку шоколадних цукерок та листівку зі своїми привітаннями та ще однією порцією обіцянок… Я писав їй, що скоро все вирішиться, і я її заберу. Дівчинка написала мені записку у відповідь, яку Влас передав лише за два тижні.

На аркуші було написано кілька рядків... Деякі з них були розмиті сльозами, які потрапили на чорнило величезними краплями... Що знову до болю зачепило моє серце і підігріло мою рішучість... Поспішати.

Треба було поспішати.

Айлін писала мені слова подяки, а особливо вона дякувала за солодощі, які не їла вже більше року. Потім вона написала кілька рядків про те, як сумувала, що вірить мені і чекає... А ще вона згадала про нового директора інтернату, про його строгість і дивну поведінку. Вона написала про те, що в інтернаті почали більше всиновлювати чи удочеряти дітей… Дорослих. І її трохи насторожувало, адже раніше такого не було.

Я теж замислився над цим і занепокоївся ще дужче. Що, якщо я не встигну забрати Айлін вчасно? Що якщо її удочерять?

Після цієї першої та єдиної записки, я приступив до активніших дій, вирішивши зустрітися з тіткою Айлін.

Жінка жила у сусідньому містечку, працювала бухгалтером у якійсь дрібній конторці та зводила кінці з кінцями. Що мені було на руку. Я знав, що якщо запропонувати їй гарну суму, вона зробить усе, що мені потрібно.

Під час обідньої перерви я підловив тітку Айлін у кафе і підсів до неї за столик.

- Доброго дня, Вікторіє Іванівно, - почав я. Вона обдарувала мене здивованим поглядом і спитала:

- Вибачте, ми знайомі?

– Ні. Але я вас знаю. Мені про вас розповідала моя подруга - Айлін..., - відповів, і жінка відразу змінилася в обличчі.

- Мені не цікаво! - кинула вона, намагаючись покинути столик, але я її затримав, схопивши за руку і посадивши на місце.

- Не хочете заробити, кругленьку суму грошей? - спитав ніби між іншим і в очах жінки відразу з'явився інтерес.

– Скільки? – одразу спитала вона, навіть не дізнавшись, що саме мені потрібно. Я розлютився. Адже будь-який виродок (з поганими намірами), який би зацікавився дівчатками, міг отримати їх. Вона б без жалю продала б своїх племінниць.

- Це питання я хотів поставити вам, - відповів спокійно. Лаятись з нею, було мені не на руку. Хоча в мене з'явилося невгамовне бажання прикінчити погань. – Скільки ви хочете за певну послугу для мене?

– Яку послугу? Що я маю зробити? - Тут же уточнила вона, хоча я бачив по її погляду і поведінці, що вона вже готова погодитися. На все.

- Мені потрібна Айлін та Даша… Але витягнути їх із інтернату потрібно законним шляхом. Мені потрібно, щоб ви взяли над ними опіку. Документально. Лише документально. Потім, я заберу дівчаток, і ви нас більше не побачите, - кажу, і жінка замислюється.

- Спочатку може бути перевірка соціальних служб, - відповідає вона. Зважує все.

- Я знаю. Мене заздалегідь попереджатимуть про неї, і я привезу дівчаток на період перевірки, – відповідаю. – Звісно, за додаткову плату вам… Якщо все пройде гладко.

- Тобто... Вам вони потрібні не для будь-яких там жахливих цілей? – раптом спитала вона, і я навіть подумав, що вона переживає за них. Але ні. Я помилився. Жінка просто переживала за свою шкуру та не хотіла, щоб у неї були проблеми із законом. Адже по суті вона буде офіційним опікуном. І якщо з дівчатами щось трапиться, відповідати доведеться їй. - Я не хочу, щоб у мене були проблеми, тому якщо вам потрібні дівчатка для чогось протизаконного, то вам потрібно одразу убезпечити мене від наслідків, - додає вона і я щільно стиснув зуби та  руки в кулаки, придушуючи пекуче бажання прикінчити цю мерзоту.