Забути її... - Крістіна Жиглата
- У мене теж нікого не лишилося... Окрім сестри. Тітці ми не потрібні, - жалібно сказала вона і на її очах знову виступили сльози.
Я важко зітхнув. Боляче… Боляче за неї. Адже вона пережила пекло… Ще зовсім маленькою. А родичі є, але не хочуть дбати про них. Відмовилися.
Мені так хотілося допомогти їй… їм. Але що я міг, коли в самого за душею ні гроша?
- Ось і ти йдеш, - раптом каже вона, змушуючи з болем стиснути моє серце.
- Я хотів би забрати тебе з собою, але…
- Я тобі не потрібна, - додала вона.
- Не кажи дурниць, Айлін! Ти мені як сестра, і я переживаю за тебе. Але, у мене поки що немає нічого… Мені потрібен час, щоб вирішити питання з житлом та роботою. А ти… Ти можеш потрапити до хороших рук. Тебе ще можуть удочерити добрі люди, які дадуть тобі все необхідне.
- Я не хочу розлучатися із сестрою… Та й кому я потрібна, така потвора! - кинула вона емоційно, показуючи мені свій шрам на нозі. Вперше.
Біль у її голосі виразно відчувався і мені.
Я взяв її за руку і лагідно посміхнувся.
- Це не потворний шрам... Його легко можна позбутися або закрити татуюванням, - кажу їй, і вона обдаровує мене уважним поглядом.
- Тому на тобі так багато татуювань? Все це шрами? - здивувалася вона.
- Ні, але є й шрами, - відповів ухильно. – А твій, можна сховати… Коли підростеш.
- Немає такого татуювання, яким можна сховати цей жах, - кинула вона безнадійно.
- Є, - не погодився я, виймаючи зі свого рюкзака блокнот, у якому робив замальовки. Іноді я любив усамітнитися і помалювати в тиші, тому за кілька років мій блокнот був переповнений різними абстракціями, портретами та іншою дрібницею.
Коли я заговорив про татуювання для Айлін, то відразу згадав одну квітку, яку намалював вже дуже давно. Знайшовши потрібну сторінку в блокноті, я обережно вирвав її та простягнув листок дівчинці.
- Ось… Як тобі таке? - запитав, помітивши з яким захопленням Айлін подивилася на малюнок. – Можна буде використати його…
- Мені подобається, - сказала вона натхненно, повертаючи мені малюнок.
– Ні. Залиш собі. Це подарунок. На пам'ять…
Дівчинка посміхнулася мені, склала листок і сховала його в кишеню. Після чого знову подивилася на мене і сумно повторила:
- На згадку... Значить, ти прощаєшся назавжди і ми більше не побачимось?
Я відвів погляд убік і задумався про те, що я міг зробити, щоб допомогти Айлін та її сестрі.
Так, держава мені виділила кімнату, подбала про документи, вступу на якогось там плиточника-облицювальника… Але все це не викликало в мене особливого оптимізму.
Кімнату треба було ділити на трьох хлопців, таких як і я, а навчання… Це точно не найкращі перспективи для хорошого майбутнього.
А я не той, хто задовольнятиметься малим.
Мені потрібні гроші. Багато. Мені потрібна була власна справа. Влада. Все те, що дозволило б мені нормально жити, а не існувати. І тепер, щоб досягти цього швидше, я мав стимул. Айлін та її сестра.
Я мушу їм допомогти. Хочу допомогти.
Тому знайду вихід і вирішу все… Але Айлін та Дашу я витягну з цієї клітки.
Поки я думав про це, дівчинка зробила свої висновки. Вона подумала, що це кінець. Ми справді прощаємось назавжди.
Взявши мене за руку, Айлін знову гірко заплакала.
- Ноа, будь ласка… Не залишай мене тут. Забери нас із собою! – просила вона, розриваючись у риданнях. – Я боюся бути тут без тебе… Я боюся, що не впораюся…
- Припини, плакати Айлін... Я і не думав вас залишати. Але мені потрібен час, щоб все вирішити. Я піду, щоб знайти для нас дім та гроші. А потім повернуся за вами і заберу…
Очі дівчинки засяяли щастям. Вона мені вірила.
- Обіцяєш? - запитала, і я ствердно кивнув.
- Даю слово. Я повернуся за тобою та заберу! А поки мене не буде, про тебе подбає Марк та Влас. Вони будуть моїми очима та вухами… Вони будуть твоїм захистом та опорою. Ти можеш вірити їм і ні про що не турбуйся.
