Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Землю — землі, попіл — попелу, прах — праху…

Під землею Софі-моль кричала і шматувала атлас зубами. Але ж крізь землю та камінь жодних криків не почуєш.

Софі-моль померла, бо не мала чим дихати.

Її убив похорон. Прах — праху… праху… праху. На надгробку у неї написано: «Промінчик, що сяйнув нам так швидкоплинно».

Згодом Амму розтлумачила, що «швидкоплинно» тут означає «зовсім не довго».

Після похорону Амму повезла близнюків до поліційного відділку у Коттаямі. Ту місцину вони вже знали, бо напередодні просиділи там добрячу частину дня. Гострий, аж чадний сморід старої сечі, яким просякли тамтешні стіни та меблі, ще не вивітрився їм з пам’яті, тож вони заздалегідь затиснули собі носи.

Амму поцікавилася, чи на місці начальник відділку, а коли опинилася в кабінеті, то сказала, що трапилася жахлива помилка і що вона хоче зробити заяву. І запитала, чи можна побачитися з Велютою.

Вуса в інспектора Томаса Метью їжилися, наче у приязного магараджі з реклами авіакомпанії «Ейр Індія», проте очі у нього були хитрі та жадібні.

— А вам не здається, що вже трохи запізно? — спитав інспектор.

Говорив грубим коттаямським діалектом малаяльської і при цьому не зводив очей з грудей Амму. Поліції відомо все, що треба, сказав він, і взагалі, коттаямська поліція не потребує жодних заяв від веш'я[3] та їхніх позашлюбних дітей. Що ж, побачимо, сказала Амму. Тоді інспектор Томас Метью обійшов навколо свого столу і підступив до неї з кийком у руках.

— На вашому місці я просто тихенько йшов би собі додому, — мовив він і постукав кийком їй по грудях. Легенько. Тук-тук. Так, наче вибирав з кошика манго і показував, які саме плоди треба запакувати і віднести йому додому. Схоже, інспектор Томас Метью знав, кого можна зачіпати, а кого — ні. Поліціянти такі речі відчувають інтуїтивно.

Позаду нього висів червоно-синій плакат з написом:

Професійно

Організовано

Людяно

Ідейно

Цілеспрямовано

Інформовано

Якісно

Коли вони вийшли з відділку, Амму плакала, тож Еста з Рахеллю не наважилися запитати, що означає веш’я. Чи, якщо вже на те пішло, позашлюбний. Це вперше вони бачили, як їхня мати плаче. Ні, вона не ридала. Обличчя у неї просто закам’яніло, але сльози набрякали в очах і скочувалися донизу по нерухомих щоках. Близнюків через це аж занудило від страху.

Сльози Амму надавали реальних обрисів усьому, що досі здавалося далеким від реальності. До Аєменема вони поверталися автобусом. Кондуктор, щуплий чоловічок в одежі кольору хакі, сковзнув до них, тримаючись за поручень. Опершись кістлявими стегнами до спинки сидіння, він клацнув до Амму компостером. «Куди?» — означало те клацання. Рахель відчувала запах зв’язки квитків і кислий присмак сталевих поручнів, що залишився на кондукторових долонях.

— Він мертвий, — прошепотіла Амму. — Я вбила його.

— До Аєменема, — хутенько втрутився Еста, доки чоловік у хакі не втратив терпцю, і вийняв з маминого гаманця гроші. Кондуктор подав йому квитки, Еста ретельно склав їх і сховав собі до кишені. А тоді обхопив своїми короткими ще рученятами маму, яка вся задерев’яніла від плачу.

Через два тижні Есту повернули. Амму змусили відіслати його до батька, який на той час уже звільнився з усамітненої чайної плантації в Ассамі і перебрався до Калькутти, де влаштувався у компанію, що займалася виробництвом газової сажі. Він знайшов собі нову дружину і кинув пити (бодай до певної міри): рецидиви траплялися лише час до часу.

Відтоді Еста з Рахеллю не бачилися.

І ось тепер, через двадцять три роки, батько повернув Есту назад. Відправив його до Аєменема з валізою та листом на додачу. У валізі було повно елегантного нового одягу. Крихітка-кочамма показала Рахелі й листа. Його було написано похилим почерком випускниці монастирської школи, проте підпис унизу стояв батьків. Чи принаймні там було батькове ім’я. Його підпису Рахель уже й не пізнала б. У листі йшлося про те, що він, їхній батько, звільнився з компанії, яка виробляє газову сажу, і виїжджає до Австралії, де працюватиме начальником служби охорони на керамічній фабриці, але Есту взяти з собою не може. Всім у Аєменемі він зичив усього найкращого і запевняв, що неодмінно зазирне до Ести, якщо коли-небудь повернеться до Індії, хоч це й не надто ймовірно, мовилося тут-таки нижче.

Крихітка-кочамма сказала Рахелі, що вона, якщо хоче, може залишити того листа собі. Рахель поклала його назад у конверт. Аркуш розм’як і складався легко, наче був з тканини.

Вона вже й забула, яким вологим може бути мусонне повітря в Аєменемі. Скрипіли розбухлі креденси. Розчахувалися навстіж замкнені вікна. Сторінки книжок поміж палітуркою робилися м’які і бралися хвилями. Вечорами хтозна-звідки з’являлися, ніби несподівані ідеї, химерні комахи — і згоряли на тьмяних 40-ватних жарівках Крихітки-кочамми. Зранку підлога і підвіконня були всіяні їхніми хрусткими обвугленими трупами, й доки Кочу-Марія[4] не змітала їх до свого пластмасового відерка, у повітрі тягнуло паленим.

Він зовсім не змінився, червневий дощ.

Небеса розверзалися, і вода суцільними потоками линула додолу, оживляючи впертий старий колодязь, вкриваючи зеленим мохом свинарник, де не було свиней, піддаючи килимовому бомбардуванню нерухомі, чайного кольору калюжі так само, як спогади бомбардують нерухомі, чайного кольору мізки. Трава виглядала мокро-зеленою і вдоволеною. Багряно пустували у грязюці щасливі черв’яки. Кивала верхівками кропива. Гнулися дерева.

Тим часом трохи далі, під дощем і вітром, у грозовій темряві, яка зненацька опустилася того дня на землю, крокував берегом ріки Еста. На ньому була майка барви чавлених полуниць, тепер мокра, хоч викручуй, а тому темніша. Він знав, що приїхала Рахель.

Еста завжди був тихою дитиною, тож ніхто не міг із бодай приблизною вірогідністю вказати, коли саме (хоча б рік, не кажучи вже про місяць і день) він перестав говорити. Взагалі перестав говорити, у тім-то й річ. Справа в тому, що чогось такого, як «саме тоді», тут не було. Його мова сходила нанівець і змовкала поступово, майже непомітно. Так, наче він просто виговорився і не мав більше чого сказати. Проте Естина мовчанка ніколи