Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Я подала тобі балон.

Місячне сяйво підфарбовувало її щоки блідістю.

— Але ти вагалася. — Він криво всміхнувся. — Це тому, що я росіянин, так?

Щоб вивернутися з-під його погляду, Анна задерла голову та втупилася в іскристу дугу Чумацького шляху, що містком витягнулася через небо. Вона так і почала говорити — не відводячи очей від неба.

— Мій чоловік зараз в АТО. Ми востаннє бачилися три тижні тому. Якраз перед приїздом додому в його підрозділі загинув солдат. Не те щоби його друг, але вони зійшлися за той час, доки…

— Давно його призвали?

Анна не очікувала на запитання і здивовано мовила:

— Кого?

— Твого чоловіка.

— Його не призивали. Моєму чоловікові сорок п’ять. — Краєчки її губ ледь сіпнулися, і цей непомітний посмик за інших умов — на меншій висоті й не в такому скаженому холоді — напевно, скидався б на м’яку усмішку жінки, яка приймає незграбний комплімент, але пам’ятає, що найкращі в сенсі зовнішності роки вже давно позаду. — Він сам пішов.

— Через гроші? — Брови Парамонова ледь піднялися. — Чого йому раптом у сорок п’ять закортіло на війну? — На Анниному обличчі чітко відбилася зміна настрою, і росіянин негайно додав: — Не ображайся. Просто запитую.

— Не через гроші. Ми маємо невеликий бізнес, на життя вистачає. У дев’яностих чоловік на ринку торгував аудіокасетами, згодом до касет додалися диски, і він відкрив магазин у центрі міста. Коли з’явився формат mp3, торгівля зійшла нанівець, і ми на місці магазину поставили кав’ярню. Та я не про те. Був один хлопчак, Руслан, із кінця дев’яностих регулярно навідувався до магазину. Тоді він ще школярем був. Міг годинами дивитися на касети, окремі просив поставити й завжди щось купував. У них із моїм чоловіком збіглися смаки: попри різницю у віці, обоє були звихнуті на Iron Maiden, і невдовзі вже дискутували про всілякі новинки. Навіть коли диски вже ніхто не купував, Руслан однаково заглядав, пісня за піснею прослуховував цілі альбоми, після чого брав собі диск чи два, іноді більше. Він легко міг скачати їх, і ми це знали, та він, утім, купував, просто щоби зробити моєму Владові приємне. Ну, й поспілкуватися хотів також. — Анна зиркнула на Парамонова у спробі з’ясувати, чи він її слухає. Той кивнув, підштовхуючи продовжувати. — Коли наш музторг припинив існування, Руслан почав заходити до кав’ярні, й вони з моїм чоловіком подовгу говорили про музику. Мій Влад узагалі небалакучий, але з Русланом розмовляв годинами. Хлопчак, як потім виявилося, був офіцером запасу, і восени 2015-го його відправили в зону АТО. — Анна тихцем, як чимось засмучена дитина, зітхнула. — У серпні він повернувся. Тобто його привезли… Ховали в закритій труні.

Парамонов усміхнувся підталою усмішкою.

— Отже, максималіст. — Побачивши, як загострився Аннин погляд, він пояснив: — Твій чоловік. Я про нього. Усе через помсту?

Анна сердито мотнула головою.

— Ні!

Бажання продовжувати розмову щезло, проте спогади п’явками чіплялися за шкіру, й слова самі злітали з язика.

— Вони взялися телефонувати його матері.

— Хто?

— Бойовики.

— Я не розумію.

Анна озвалася далеким, відчуженим голосом:

— На похороні говорили, нібито Руслан загинув ще 29 червня, у бою на Світлодарській дузі, а потому тіло півтора місяці пролежало в морзі у Дніпрі, але згодом Влад дізнався, що насправді хлопця лише взяли в полон того дня. Його привезли до окупованого Донецька, де забили на смерть під час допиту. Тіло знайшли в одному з моргів представники «Червоного Хреста». Хтось казав, наче хлопцю розпороли живіт і відрізали вуха, проте я не знаю, чи це правда, тіло, крім матері, ніхто не бачив. — Спогади викликали біль, однак Анна не зупинялася. — Влад засмутився, тиждень після похорону не виходив із квартири, безмовно перепливав з одного дня в інший, одначе найгірше ще чекало попереду. У тих виродків залишився Русланів телефон, і на початку вересня вони взялися надзвонювати його матері.

— Навіщо?

— Не знаю.

— Що вони хотіли?

— Я не знаю! Знущалися з неї. Вона усвідомлювала, що її син мертвий, але не могла не відповідати. Зрештою… — Анна здригнулася, так наче наступні слова замість піднятися до голосових зв’язок спробували вирватися крізь сонячне сплетіння, — після двох тижнів таких дзвінків матір Руслана повісилася. Тоді все й почалося. У день її смерті Влад прийшов додому і… — голос зірвався. — Він в Інтернеті відшукав статистику й цілий вечір товкмачив мені, що жінки не вішаються, ну, тобто вішаються, але рідко, бо переймаються, який вигляд матиме тіло після смерті, і через це обирають способи, котрі не спотворюють зовнішність, а тоді безперестану повторював: уяви, як вона почувалася, уяви, до якого стану її довели…

Анна любила переливи чоловікового голосу, але того дня всі його слова звучали дивно. Зазвичай трохи скрипучий голос набув нового забарвлення, тони немовби зрівнялися висотою, і цілі фрази виходили монотонно-рівними, безкровними, позбавленими найменшого натяку на емоційність. Лише раз Анні здалося, що Влад от-от розплачеться, проте бурхливі, надривні схлипи, що зародилися в його грудях, майже відразу стихли. Вона слухала, говорила у відповідь правильні слова, але так і не наважилася його пригорнути. Анна ніколи не бачила, щоби її чоловік плакав, і боялася, що її співчуття похитне щось усередині нього, зачепить щось таке, що того вечора він так ретельно ховав під панциром удаваної холодності. Зате тепер, заціпенівши від холоду й дивлячись, як місячне сяйво гойдається в морозному повітрі, вона усвідомила, що помилилася. Треба було змусити його виплакатися, витрусити з голови чорноту, що на ранок осіла невитравним баластом. Вона подумала, що, виплакавшись, Влад майже напевно залишився б, і тоді, може, переконав би Артема не кидати навчання і не пустив би його до Москви.

— Наступного ранку він пішов до воєнкомату, — продовжила Анна. — Його спершу не брали, через вік, проблеми із зором, але потім, під час чергової хвилі мобілізації, не вистачило людей, і Владу зателефонували й попросили прийти. — Вона ніяково кашлянула. — Я не виправдовуюся, просто хочу, щоб ти зрозумів, чому я вагалася з балоном.

— У вас є діти? — запитав Парамонов.

— Син.

— Він теж воює на Донбасі?

— Ні. Він… — на розмову немовби лягла тінь, — працює за кордоном.

Далі він не розпитував і, помовчавши, зронив:

— Мені жаль. — Анна не зреагувала, і Єгор сказав: — Ні, справді. Мені, звісно, неприємно, що ти вважаєш усіх росіян монстрами, але мені жаль того пацана й жаль твого чоловіка, який ризикує життям на війні.

Анна спробувала заперечити:

— Я не вважаю всіх росіян монстрами, просто…

— Вважаєш. Але це