Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
Відповідь їй не сподобалася, проте й заперечити було нічого.
— А ти? Тобі також начхати?
Парамонов замислився.
— Ні. Мені не начхати.
— Чому?
— Тому що близька мені людина була на борту «Боїнга», який збили над Донбасом. — Він спробував розім’яти пальці, похукав на них, потер долонями обличчя. — Я — пілот, я й так щоразу здригаюся, коли чую про авіакатастрофу, а після падіння МН17 життя взагалі перетворилося на пекло. Мене… — йому забракло слів, — я почав боятися літати.
— Та ну.
— Справді. У кабіні ще більш-менш, а щойно опиняюся в салоні — тіпає. Мушу щоразу, коли лечу пасажиром, напиватися. Ти сама бачила, як я накидався в терміналі.
— Але ж ти розумієш, хто його збив?
— Так.
Анна не очікувала, що Парамонов так легко погодиться, й не відразу осягнула те, що почула.
— Попри все, що розповідають ваші ЗМІ?
— Це трохи довга історія.
— Я до ранку однозначно нікуди не поспішаю.
Умовляти Єгора не довелося, йому варто було лиш почати, а далі історія вже плинула сама.
— Я маю друга з Чечні. Точніше, мав. Заур Яндарбієв. На рік молодший. Ми разом проходили підготовку на «Boeing 737» і потім якийсь час літали. 2011-го у мами Заура виявили в мозку пухлину завбільшки з апельсин, якусь менінгіому чи щось таке, але Заур не дуже засмутився, бо онколог сказав, що така пухлина часто буває в літніх жінок і що хірургічного втручання зазвичай достатньо для одужання. Пухлину видалили, та за півроку вона повернулася. Жінку прооперували вдруге, а через кілька місяців знову стався рецидив. Словом, наприкінці 2012-го Заур звільнився та повернувся до Чечні. У червні 2013-го його мама померла, я злітав на похорон, до кінця літа ми обмінювалися повідомленнями, а потім усе якось заглухнуло. І раптом посеред жовтня отримую від Заура смс: «Допоможи». І більше жодного слова. Була майже північ, але я зателефонував йому. Відповів якийсь незнайомець, грубо розпитував, звідки я знаю Заура, як давно ми знайомі. Коли я спробував дізнатися, де Заур, чоловік запропонував під’їхати до районного відділку поліції в Аргуні[120]. Я пояснив, що я в Москві. Той тип розкричався, мовляв, якого хріна ти морочиш мені голову, і розірвав зв’язок. Я зателефонував Зауровій сестрі в Грозному, але вона чи то не могла, чи то не хотіла говорити. Сестра зрештою набрала мене наступного дня і пошепки зізналася, що Заур — гей, і його загребли правоохоронні органи… Мені досі не віриться. — Парамонов поводив головою з боку в бік і напружився, ніби спогади заважали йому дихати. — Ти уявляєш? Чувака кинули до в’язниці лише тому, що він нетрадиційної орієнтації. Я запитав, чим можу допомогти. Сестра попросила, коли можна, залучити федеральні ЗМІ. Я зателефонував до редакції «Новой газеты», мене з’єднали з якимось жевжиком, і… — Єгору зчавило горло. — Думав, це я йому буду розказувати. Натомість слухав переважно його.
Парамонов пригадав, як журналіст ошелешив його повідомленням, що це не перший такий випадок, що в Чечні на найвищому рівні санкціоновано репресії проти представників ЛГБТ-спільноти, і що саме тієї осені розгорнуто особливо жорстокі переслідування. Закрутилося після того, як наприкінці вересня в одному із грозненських клубів поліцейські затримали хлопця під «екстазі». Вони залізли в телефон, виявили порно-галерею, а ще контакти та переписку з іншими місцевими геями. За цими контактами почалися масові затримання. Людей забирали з роботи, з дому й тягли до відділків. Телефон навмисно не вимикали, відтак усі, хто на нього телефонував (навіть із цілковито невинного приводу), також ставали «учасниками» кампанії за «сексуальну чистоту» Чечні. Затриманих жорстоко били й катували, тих, кому вдавалося довести свою непричетність до ЛГБТ, відпускали за викуп, решту — ліквідовували. Єгор не повірив у те, що чує. Ліквідовували? Так, ліквідовували. Знищували. Він поцікавився, хто за цим стоїть, хто цим керує? Не можуть поліцейські, навіть у Чечні, ні сіло ні впало відкривати полювання на гомосексуалістів. Журналіст відповів: Магомед Даудов на прізвисько «Лорд», права рука Рамзана Кадирова, на той час керівник кадирівської адміністрації. За наказом Лорда у місті Аргун замість колишньої військової комендатури силовики облаштували таємну в’язницю для утримання незаконно затриманих активістів і представників ЛГБТ-спільноти.
— Він розповів про нелегальну в’язницю, де чеченські поліцейські катують геїв, — додав росіянин, — за його словами, вони вже вбили щонайменше тридцятеро осіб і ще близько сотні ув’язнили.
— І він не писав про це?
— Ні. Пояснив, що в Росії цього ніхто не опублікує, що родичі жертв воліють за краще продавати квартири та платити викуп, аніж боротися в суді. Вони всі налякані. — До жовтня 2013-го Парамонов ніколи не замислювався, що представники ЛГБТ чимось відрізняються від інших активістів, але того дня напрочуд гостро осягнув, як важко жилося Зауру в Чечні — можна відмовитися від політичних поглядів, можна змінити релігію, але ніколи, хай як тебе змушуватимуть, не вдасться змінити свою сексуальну природу. Останні фрази пілот промовляв так, як ніби в нього затерпли вуста: — Журналіст порадив викупити Заура, і на тому наша розмова завершилася. Подумай тільки: викупити! Наче раба! Я спробував знову вийти на зв’язок із Зауром, але він не відповідав. Згодом його телефон вимкнувся, а десь за тиждень зателефонувала його сестра, крізь сльози сказала, що Заура вже немає, і попросила більше її не турбувати. — Він поглянув на Анну. — Тепер розумієш, чому я не вірю нашим ЗМІ? Чому не повірив у байки про збитий «Боїнг»? Я ситий донесхочу тим, що в новинах замість розповідати новини мені втовкмачують, кого ненавидіти, кого жаліти, а кого боятися. В’їжджаєш тепер?
Вона кивнула. Потім якийсь час обоє мовчки дивилися на древнє, напоєне тишею, каміння, що скупо вилискувало в місячному світлі. Кожен думав про своє.
— Я, до речі, Єгор, — долинув із темряви тихий шепіт.
Жінка підсунулася.
— Я — Анна.
Парамонов м’явся майже хвилину, доки поставити наступне запитання:
— Я бачив у твоїй сумці гаманець — у ньому лише кредитки?
Анна сіпнулася, немовби слова поцілили їй у сонячне сплетіння.
— Ні.
— Багато там?
Вона вагалася.
— Трохи більше за тисячу доларів.
— Сотками?
Повільно, начебто хтось тримав її ззаду за потилицю, Анна повела з боку в бік головою: ліворуч, праворуч, потім знову ліворуч.
— Ні. Є двадцятки та п’ятірки.
— Добре. —
