Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Я не можу. — Анна мала такий вигляд, наче з неї повільно витягували нутрощі.

— Чому? Боїшся втратити паспорт? Тобі зроблять новий.

— Це не через паспорт, — вона сказала це так, немов у неї розпух язик. — Там мої гроші. Вони потрібні мені.

— Ти не розумієш? — Парамонов розізлився. — Мені потрібен папір, аби розпалити вогнище! Без нього ми загинемо! Після того як виберемося, авіакомпанія виплатить тобі стільки, що…

Його обірвав Лоуренс:

— Як ти розпалюватимеш вогнище? — Анна та Єгор перемовлялися російською, та американець, схоже, здогадався, про що йдеться.

Парамонов повернув голову й спокійно запитав:

— Маєш запальничку?

— Ні.

Росіянин підвищив голос:

— У когось є запальничка?

На кілька секунд залягла гнітюча мовчанка.

— Хіба запальнички дозволяють проносити до салону? — озвалася Гелен.

— Бензинові не можна навіть до багажу. Звичайні газові пускають. — Єгор обвів їх очима. — Ну?

Гелен досадливо гмикнула:

— Уперше жалкую, що покинула курити.

— А сірники? — допитувався чоловік.

У відповідь — знову мовчанка. Хтось похитав головою, хтось удав, що дивиться вбік, хоча насправді всі нишком стежили за Парамоновим. Лише Анна (чиє обличчя, щойно стало зрозуміло, що ні в кого з них немає запальнички, немовби закрилося) відступила від росіянина та присіла біля Лейли.

— Ти ідіот. — Борода довкола спотворених гримасою Лоуренсових губ укрилася памороззю. — Ми півгодини повзали, збираючи лахміття, а ти не подумав запитати перед тим, чи є в когось запальничка?

— Якби ти менше витріщався на місяць і трохи більше допомагав, ми б упоралися до заходу сонця і я б устиг розпалити вогонь, — огризнувся Єгор.

— Як?

— У нас є вода.

— І що?! — Між бровами Лоуренса пролягла складка. — Підпалюватимеш папір водою?

Парамонов зміряв його стомленим поглядом, але нічого не пояснював:

— Цю ніч мусимо перебути без вогню. Завтра я про все подбаю.

У сповненій недоброго передчуття тиші вони перебралися до заглибини в схилі кам’янистого пагорба на півночі сідла. Гелен Горовіц чомусь сторонилася Лейли, тож дівчинку посадили між Анною та Олівером. Апшоу, Лоуренс і Гелен розмістилися півколом. Росіянин, перетягнувши до заглибини сумки, влаштувався поруч з Анною. Він буркнув щось про те, що їм слід збитися тісніше, щоби не втрачати тепло, та всі й так інстинктивно горнулися одне до одного. Умостившись, Парамонов пустив по колу пляшку, яку кардинал відкрив у літаку. Кожен зробив по кілька ковтків, решту дали випити Лейлі.

За чверть по сьомій непроникна чорнота здолала останні пурпурові відблиски над горизонтом, і над сідловиною запала ніч. Темрява стерла контури далеких хребтів, однак сірувато-біле місячне сяйво скропило південно-західний пік сріблястим туманом і немовби звільнило його від пітьми.

Мороз стискав свої щелепи. Анна спершу закутала голову Лейли, потім, як хусткою, зав’язала пледом власну. Попри це, що п’ять хвилини тілом прокочувалися хвилі дрібного тремтіння (аж зводило вилиці), і тоді Анна підтягувала коліна до грудей, згинала голову й починала шумно дихати, випускаючи повітря поміж притулених до обличчя долонь. Гелен, що ніяк не могла вмоститися, зробила так само, проте за хвилину, не відчувши полегшення, штурхнула Єгора:

— Чому не можна переночувати в літаку? Там хоч трохи тепліше.

— Бо невідомо, чи добре він тримається на схилі, — відповів Парамонов. — Ми не встигнемо вибратися, якщо фюзеляж покотиться донизу.

Апшоу дістав із пакета пшеничну булку та простягнув її Лейлі. Дівчинка блискавично вихопила булку з рук і відразу, наче боялася, що старий передумає, заховала її під ковдрою. Проте їсти не квапилася — апетиту не було. Значно дужче за голод дошкуляла спрага.

— Man ab mikham, — шепнула вона. — Man teshne hastam[119].

Мала шепотіла так тихо, що попервах її почула лише Анна.

— Вона щось каже.

Апшоу нахилився.

— Лейло… Щось не гаразд?

— Man teshne hastam.

— Я тебе не розумію. Можеш сказати англійською? Ти ж умієш, я знаю.

Дівчинка скулилася, майже повністю сховавши обличчя під ковдрою, втім, почуття спраги було надто сильним і заглушило сором’язливість. Вона не зрозуміла жодного слова з того, що говорив кардинал, але здогадалася повторити прохання англійською:

— Water…

— Вона хоче ще води, — мовила Анна.

Парамонов дістав із сумки невідкриту пляшку, Анна відкрутила кришку й притулила горлечко до губів малої. Лейла не відривалася, аж поки не випила половину.

На значній висоті парціальний тиск водяної пари в повітрі вкрай низький. Навіть на висоті двох тисяч метрів вологість удвічі менша, ніж на рівні моря, а на високогір’ї, особливо за низької температури, повітря стає цілковито сухим, і, як наслідок, організм швидко втрачає рідину через шкіру й легені. Фізична робота за нестачі кисню та майже нульової вологості ще дужче посилює легеневу вентиляцію і тим самим пришвидшує зневоднення — за таких умов людина іноді втрачає до десяти літрів рідини за добу. Лоуренс мовчав, коли всі лише змочили губи, проте не зміг стриматися, дивлячись, як жадібно ковтає воду Лейла.

— Я теж… — погляд приклеївся до пластикової пляшки, — я хочу ще води!

Анна скоса зиркнула на Єгора, і росіянин, повагавшись, нерішуче кивнув. Жінка передала пляшку Лоуренсу. Ґрейс присмоктався до неї губами і, не відриваючись, зробив три великі ковтки. Парамонов кахикнув:

— Не пий багато.

Лоуренс відірвався від пляшки. Води залишилося на три пальці.

— Чому? — у голосі завібрували агресивні нотки.

— Бо нас семеро, з нами дитина, а це вся вода, що маємо.

— Довкола повно снігу. — Хлопець показав на північ. — Он там, вище по схилу.

— Сніг їсти не можна, — фраза прозвучала по-дитячому наївно, Єгор зрозумів це й одразу напружився, відчайдушно намагаючись згадати все, що батько розповідав про сніг у горах. У пам’яті зринули спогади про один особливо паскудний вечір: у квартирі — холодно, хмари за вікном набрякли чорнотою, об шибки із сипучо-монотонним шерехом розбивалися рої дрібних краплин. Батько, виклавши на бильця покалічені руки, тоскно дивився на нього, зіщуленого на дивані в протилежному кутку, й повільно, неначе смакуючи, пояснював, чому сніг і лід не рятують від спраги в горах. Пояснення було незмінною прелюдією до подальшої розповіді. Воно було вкрай потрібним, аби Єгор повірив, що всі жахіття на пікові Перемоги відбулися насправді, що батько не вигадав їх лише для того, щоб нагнати на нього страху. Саму історію він закарбував до найменших дрібниць — батько повертався до неї чи не щотижня впродовж чотирьох років, аж поки Єгор не втік від нього на навчання до Краснодару, — а от пояснення, як на зло, витерлося з пам’яті.

Лоуренс закотив очі.

— Чувак, припини. Ти вже дістав!

— Як знаєш. — Парамонов відчув, як роздратування їдким клубком підіймається до горла. — Їж скільки хочеш. Тільки пошукай жовтий сніг. Кажуть, жовтий сніг дуже