Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Князь Володимир також пив, випив він, либонь, не менше, ніж інші, але меди й ол не п’янили його, був він цього вечора неспокійний, стривожений.

О, хто-хто, а він знав ціну словам, які розсипали, наче золото, круг нього, тут сиділи мужі, що були ворогами його батька, до нього підходили з чарами мужі, що підбурювали Ярополка, це співала різними голосами, славила князя Гора, яка вигнала за стіни города його матір.

Прийшла на тризну й Юлія, вона сиділа з боярськими жонами, що підтримували, втішали її. Було пізно, коли вона встала з-за столу, непомітно відступила назад, зникла в переходах.

Володимир відчував, що йому також несила тут сидіти: тризна справлена, душа Ярополка може заспокоїтись, князеві хотілось бути в своїй світлиці, залишитись на самоті з своїми думками, просто спочити. Він встав з-за столу, попрощався з боярами і воєводами, пішов у кінець гридниці, а там потрапив переходами до терема, минув сіни, де стояла мовчазна сторожа, й став підійматись на верх. Відгомін голосів у гридниці залишився позаду, на верху терема було тихо й темно, один тільки світильник горів у кінці переходів, розливаючи навкруг жовтувате світло. У цій півтемряві князь прямував до своєї світлиці, звуки його кроків глухо відбивалися в довгих переходах…

І раптом він зупинився. Біля дверей Золотої палати стояв хтось у темному. Ось постать ворухнулась.

— Хто ти? — запитав князь.

Та марно він і запитував. Коли Володимир ступив ще один крок уперед, пізнав княгиню Юлію.

— Княгинє! — промовив він. — Чому ти тут стоїш? Чому не йдеш спочивати?

— Я знала, що ти тут пройдеш, і ждала тебе, — тихо відповіла вона.

— Чому ж ти ждала мене?

— Я хотіла тобі подякувати, що послав за мною гонців і що сам віддав погребову честь моєму мужу, а своєму брату Ярополку.

— Навіщо ти говориш це, княгинє? Я не був і не міг бути ворогом свого брата, токмо правди шукав у сварзі, яка виникла між нами. Вірю, злі, темні сили полонили його душу, ті, що називали себе друзями, були його ворогами, багато крові пролив Ярополк, але зрозумів свою похибку, ішов до мене, а я готовий був прийняти його як князя й брата. І так би сталось, ми б дійшли миру, але вороги, ти знаєш про це, нагло вбили його… Що ж, із живим Ярополком я сварився і боровся, нині замирився з його душею… Нехай буде прощен твій муж, а мій брат, нехай душа його заспокоїться у високому небі.

— За це й дякую тобі, княже Володимире.

— Не треба, княгинє Юліє, заспокойся, іди до своєї палати, спочинь, ти стомилась після далекої дороги, погребу й тризни. Ходімо, я проведу тебе, княгинє.

І він провів її від дверей Золотої палати в кінець переходів, де жила княгиня Юлія.

— Спасибі тобі за всі турботи, княже. — Юлія зупинилась біля світильника, що стояв недалеко від дверей її палати. — Але як я можу заспокоїтись і спочити? — У її голосі чулись затамовані ридання. — Добро тобі, сущу князем, добро мужу моєму Ярополку, бо він уже в раю небесному, а як мені, що не маю тут, у Києві-городі, ні роду свого, ні племені, ні радості, ні щастя? Сама серед множества людей, чужа всім. Тільки одну бачу перед собою дорогу — такожде смерть.

Його дуже вразили ці слова, бо, як повелось з дитинства, так і нині, відчував себе самотнім, одиноким у світі. Але чому про це говорить Юлія?

— Княгинє! — сказав їй Володимир. — Як можеш так говорити! Чому смерть? Ти, я чув про це, знатного, царського роду, ти була жоною брата мого Ярополка, а нині вдова; як він мав честь і славу, так матимеш їх і ти; хочеш — тебе достойно проведуть до Константинополя, до твоєї родини, хочеш — терем на Горі буде довіку твоїм домом.

— Моїм домом? — гірко засміялась Юлія. — Який же це мій дім? Не княгиня я нині, а гірш рабині. О, суєтний і страшний світ! Я боюсь його, боюсь його, княже!

Володимир мовчав. За короткими словами Юлії він відчув і зрозумів велике, справжнє горе цієї жони, що мала отчину, честь, славу в Константинополі, але пішла в іншу землю, була княгинею в Києві, а зараз справді тут усім чужа.

У цю хвилину в промінні світильника він виразно побачив і обличчя грецької царівни: прикрите згори чорною наміткою чоло, темні, рівні, схожі на дві стріли брови, великі очі, на дні яких світилися голубі вогники, рівний ніс, тугі стиснуті уста, а на щоках кілька блискучих перлин сліз.

І що говорити, його вразила її дивна, неймовірна краса, у душі колихнулась заздрість, що хтось обнімав це молоде, гнучке тіло. Він одразу ж одігнав це почуття — князеві Володимиру хотілось тільки допомогти овдовілій жінці у великому горі, втішити її теплим словом.

— Ти марно про це говориш, княгинє! — сказав він їй. — Я знаю, в тебе велика, непоправна втрата — смерть Ярополка, погреб і ця страшна ніч… Завтра все буде позаду, почнеться новий день, я, вір мені, допоможу тобі в усьому. Заспокойся, іди спочинь, Юліє! — тепло закінчив Володимир.

— Так, ти сказав правду, — затремтівши, сказала Юлія. — Минулий день, ця ніч — о, вони дуже страшні! І не втішай, княже, знаю — тяжко, ой як тяжко буде мені жити. Ти сказав, що допоможеш мені, — спасибі, спасибі за все, княже Володимире… Але що поробиш, я квола жінка, всього нині боюсь, навіть іти й сюди, в палату, там мені ввижаються тіні, там, чуєш, страшно…

— Що ти говориш? — засміявся він. — Які тіні, звідки?

— О, так, так… Я боюсь, боюсь княже…

Вона простягла до нього свої руки, він узяв їх і відчув, які холодні в неї пальці. Пальці царівни стиснули його руки, він міцно стиснув їх.

— Княже! Проведи мене, побудь трохи зі мною в палаті.

Володимир одірвав від неї погляд, подивився в глибину переходів.

— Тут нікого немає, — зовсім тихо шепотіла вона, — ніхто не почує, не побачить… Благаю, пожалій, проведи мене.

Вона розчинила двері, переступила поріг світлиці. Там у свічнику горіла свіча. Крізь розчинене вікно з Дніпра долітали голоси воїв, у кутку водяний годинник вів лік часу: «Кра-ап… кра-ап».

— Іди, княже, іди!

Володимир зайшов до світлиці, зупинився, Юлія зачинила на засув двері.

— Бачиш, — легко зітхнувши, промовила вона. — Отака моя палата…

— А тіні? — запитав сміючись Володимир.

— Княже Володимире! — ледь посміхнулась і Юлія. — Які можуть бути тіні, коли