Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Спочатку я подумав, що як Лав — з Куби, то погано розуміє англійську, але потім збагнув: він говорить тільки тоді, коли це треба. Високий, худий, з бородою, яку постійно чеше, і чорним кучерявим волоссям, занадто довгим як для лікаря. І чимось схожий на Че Гевару — той теж був лікарем. З тією різницею, що Доктор Лав намагався вбити Че як мінімум чотири рази. «Той малий marićon[205], той малий putito[206] навіть не кубинець», — каже Лав, коли я вказую йому на те, що, бач, ви ж обидва були медиками й обидва покинули мирну медицину і взяли до рук зброю. Частково мене до цього чоловіка вабила допитливість. Як від порятунку людського життя перейти до його відбирання? Доктор Лав мені на це зауваження незворушно відповідав: «Лікарі теж забирають життя, hombre[207]. Ще й як забирають. Кожен сраний день». Коли Пітер Нессер привіз його до мене, то сказав: «Ця людина виведе тебе на абсолютно новий рівень».
Річ ось у чому. Луїс Джонсон намагався пояснити мені зовнішню політику в такій протяжній манері, як це роблять білі, коли вважають тебе занадто тупим. Луїс Джонсон знав Доктора Лава, бо вони обидва були в затоці Свиней[208] — показова, але жалюгідна спроба Кеннеді відрубати Кубу, яка дала ляпас усьому світу Для Доктора Лава затока Свиней — це приблизно те ж, що для мене шістдесят шостий рік. Я дивлюся на нього — і розумію. Згодом Луїс Джонсон із Пітером Нессером ідуть, бо Джонсон хоче скуштувати юшку із бичачих членів, після якої, за словами Нессера, трахаєш дружину як шістнадцятирічний. А Кубинець залишається і каже:
— Льюїс. Льюїс Ернан Родриґо де лас Касас. Хоча всі мене звуть Доктор Лав.
— Чому?
— Тому що контрреволюція, hermano[209], — це акт любові, а не війни. Я тут для того, щоб дечому навчити тебе.
— Та я вже від Джонсона багато навчився. І якого біса ви всі вважаєте, що чорні настільки тупі, що їх треба чомусь учити?
— Bay, muchacho[210], я не хотів тебе образити. Але ж ти теж мене ображаєш.
— Я? Ображаю тебе?.. Та я навіть не знаю тебе.
— Та все одно вважаєш мене таким же, як americano. Я це по твоєму обличчю бачу.
— То ви сюди добиралися різними автобусами?
— Hermano, це через таких, як він, і схожих на нього ми все просрали в затоці Свиней. Через нього і всіх тупих янкі, які мали до цього стосунок. Не порівнюй мене з них.
— З ними.
— Ага.
— І що в тебе до мене? Чим можеш козирнуть?
— Ти чув про такого собі Карлоса Шакала?
— Ні.
— Дивно, а ось він про тебе чув. Він тут давно вже переховується, відтоді як з’явилася ця купа гівна через... фіаско з ОПЕК[211]. Я впевнений, що він і ваших жінок потрахує. Я його дечому навчив, бо, якщо чесно, терорист із нього ніякий. Кожен учень католицької школи неодмінно мріє стати революціонером, тому мене від цього аж нудить.
— А ти справжній лікар?
— Ти захворів, hombre!
— Ні. Ти розмовляєш не як кубинець.
— Я вчився в Осло, muchacho.
— Ти бачиш десь тут жовтодзьобих?
— Ха. Моя помилка. Pero todo es ип error еп este pais de mierda.[212]
— He така вже й велика помилка, порівняно з тим гівном, що тепер у тій країні, з якої прибув ти.
— ¿PorDios, habla espaňol?[213]
Я ствердно киваю головою.
— A hombre з ЦРУ, як ти гадаєш, про це здогадується?
Я заперечно хитаю головою.
— Хочеш щось почути? Тільки вдай, ніби ти глухий; розумієш, але глухий.
— ¿Luis, por qué те has sacado de ті propio jodido pais para hablar mierda con ese hijo de puta?
— Luis, Luis, nada más enséñale al negrito de mierda alguna boberxa como una carta bomba. О préstale el libro de cocina del anarquista, qué sé yo. Él y sus muchachos son unos comemierdas, pero son útiles. Por lo menos pox ahora[214]. Джосі, він каже, що ти йому подобаєшся.
— Не знаю. Особливої товариськості я в ньому не помічаю.
Доктор Лав сміється. Ось так дивиться на мене й усміхається.
— Завжди корисно знати, хто твої друзі, чи не так? — запитує він. — Ти, здається, цікавився моїми козирями? Зустріньмося завтра в бухті Кінгстона, мій друже, і я тобі все покажу.
— Я вже звик до різних фокусів з боку ЦРУ.
— Мене ЦРУ не посилало, amigo[215]. Я прибув із привітом від Медельїна.
Це було якраз перед різдвяними святами, після цілого року беззаконня, яке творили по всьому Кінгстону відморозки від ННП. Наступного ранку ми з ним зустрілися в бухті Кінгстона, в даунтауні, біля доків. Ранок видався ледачим, народу навколо майже не було, тільки машини стояли в ряд уздовж дороги, навколо бухти.
Мабуть, то автівки тих, що працюють зрання — не пригадую, щоб хтось із вечора паркував тут свою тачку (кумедно було б, бо це не найнадійніше місце в Кінгстоні, де її можна лишити). А ще смішніше те, що дехто й далі тут живе і навіть непогано почувається. Кубинець все не з’являвся, і в мене вже виникла думка, що він мене розіграв. Але найгіршим було те, що я був тут один — на території, де досі орудувала банда Бантин-Бентона. У бухті майже всі будівлі видавалися такими ж, як у серіалах про Нью-Йорк. «Банк Ямайки», «Банк Нової Шотландії», два готелі, явно в надії на іншу долю Кінгстона, поки його не осідлав Менлі зі своїм соціал-комуняцьким лайном... Я й не помітив, як він підійшов ззаду, легенько постукав мене по плечу і, коли я рвучко повернувся, приклав палець до губ, закликаючи до тиші, — а сам весь час посміхався.
Він зняв із себе рюкзак і підтюпцем побіг майже до самого кінця дороги. Там став переходити від автівки
