Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Ти вже знаєш, що мені винна за це?

— Ні, я знаю, що ти мені зараз це скажеш.

— Ох. Ну ти цього ранку кумекаєш дай Боже, сестричко. Я навіть не чекала, що ти така метикувата. Ранкове повітря, певно, діє.

Кіммі взяла за звичку дзвонити мені якомога рідше відтоді, як почала знатися з Расом Трентом, який сказав їй звести контакти з «в’язнями Вавилону» до мінімуму. Сам він цих контактів уникає, кожні півтора місяця літаючи до Нью-Йорка. Кіммі все чекає візи, щоб поїхати туди до нього. Здавалося б, цей Рас Трент, син міністра закордонних справ, міг би організувати візу своїй королеві. Однак він про таке цій королеві навіть не заїкнувся. Що ж, на Ямайці продається геть усе, зокрема й американська віза... Втім, у мене сьогодні багато справ.

— Чим можу допомогти, Кіммі?

— Я тут думала на днях. Що ти знаєш про ґарвіїзм[201]?

— Ти дзвониш мені, е-е...

— Восьма сорок п’ять. Восьма сорок п’ять ранку, Ніно. Скоро дев’ята.

— Дев’ята. От чорт! Мені ж на роботу.

— Нема в тебе ніякої роботи.

— Але в душ усе одно треба.

— То що ти знаєш про ґарвіїзм?

— Це що, радіовікторина? Альо, я в ефірі?

— Годі жартувати.

— Тоді що це за жарти — будити мене зрання тільки для того, щоб прочитати лекцію із суспільствознавства?

— І я про те. Для тебе це начебто неважливо. Тому вас білі так і пригнощують, — хоча при слові Ґарві твої вуха повинні виструнчуватись, як у пса.

— Ти говорила сьогодні зі своєю матір’ю?

— З нею все чудово.

— Це вона тобі так сказала?

— Матусі слід посвястити своє життя боротьбі. Тільки тоді вона зможе реально уникнути нашого пригнощення як народу.

Кіммі нахапалася від Раса Трента слів, якими оперують, як вербальним інструментарієм, англійці і якими можна сипнути — як перцем у очі. Растафаріанство з негативізмом не має нічого спільного, слово «пригнічення» звучить у неї як «пригнощення», хоча такого слова в мові немає. «Присвятити» — це в неї «посвястити»; Бог його зна, що всі ці звуки означають, але коли це чуєш, складається враження, наче хтось хоче створити свою власну Трійцю, забуваючи ім’я третього в ній. Нащо мені, сестричко, все оце лайно? І як же багато зусиль іде на те, щоб його пам’ятати. Але ніщо не викликає в Кіммі такого схвалення, як непомірні зусилля, які на це марнуються. Особливо в той час, як Рас Трент, можливо, шукає собі іншу жінку — не надто «вумну» королеву, як вона, а дурну кицьку, що буде запросто смоктати йому член і, може, полизувати анус — щоб його «ні, ні, ні» переходило в хтиве «о, о, о»...

Кіммі хоче чогось конкретного, але все ніяк не спитає, вважаючи за краще вивудити те, що їй треба, під час розмови. Що ж до її раннього дзвінка, то, хтозна, можливо, саме в цей час вона просто хоче утвердитися, відчути себе краще, ніж хтось інший, а мій номер — одна з небагатьох комбінацій з восьми цифр, які вона годна наразі згадати.

— Я б сказала, що він — національний герой.

— Принаймні це ти знаєш.

— Він хотів, щоб чорношкірі кінець кінцем повернулися назад у Африку.

— Ну, певною мірою. Але добре, добре.

— Він був злодієм, який купив корабель, не здатний нікуди плисти, але, можливо, не єдиним національним героєм, який був злодієм.

— Ну, так, але хто тобі сказав, що він — злодій? Ось чому чорношкірі ніяк не можуть піти шляхом прогресу: вони вважають за краще називати злодіями своїх одноплемінників.

— Я й не знала, що справжнє прізвище Маркуса Ґарві — Берджесс. Чи наше справжнє прізвище — Ґарві?

— Ось це — точно те, що говорить Ті. І це точно те, що, за його словами, говорять такі люди, як ти.

— Люди, як я?

— Необов’язково, як ти. Люди в темряві. Вийди з темряви і йди до світла, сестричко.

Я могла б її заткнути, але Кіммі, як і Рас Трент, із тобою, по суті, не розмовляє. Їй потрібен лише свідок — навіть не слухач чи бесідник.

— Ну а чому ти дзвониш мені, якщо впевнена, що я — не єдина, хто блукає в темряві? Могла б набрати якусь із подружок зі своєї ідеальної старшої школи, чи когось іншого.

— Сестричко, якщо революція звільнення коли-небудь станеться, то вона повинна спочатку відбутися у твоєму домі.

— А дім Трента вже вільний?

— Не все зводиться до Ті, Ніно. Я маю ще й власне життя.

— Звісно. І воно зводиться до Маркуса Ґарві.

— Куди, по-твоєму, рухається твоє життя? Всі ви, чорношкірі, метушитеся, як безголові кури, і навіть не знаєте, чому ви не маєте спрямованості. «Душу на льоду» ти читала? На що завгодно могла б закластися, що ти не читала ні «Брата Соледада», ні «Як Європа ослабила Африку»[202].

— Ти завжди була така начитана...

— Ну, книжки — для мудрості. Але бувають і для дурості.

— Проблема з книжкою в тому, що ніколи не знаєш, куди вона веде, поки в ній не заблукаєш... Ну гаразд, мені справді треба в душ.

— Та навіщо? Тобі все одно нема куди йти.

«А не пішла б ти в сраку, міс? Що ж, трахнутися з Че Геварою і залетіти від нього в мене не вийшло, то чо’ б мені не спробувати накрити своєю вагіною революцію?»

Ці слова ледь не зриваються з мого язика, але тануть у роті, як цукрова пудра. Я кажу собі, що терплю Кіммі, бо якби я заговорила з нею таким же тоном, як вона зі мною, — вона б цього не пережила. Я не зношу людей, яких доводиться оберігати, тоді як вони самі прагнуть вжалити тебе якомога болючіше. Десь глибоко в душі вона й досі дівчинка, що найбільше у світі любить подобатися, та для себе, по-дитячому, бажає бути народженою в злиднях — і боротися, боротися, щоб з усією повнотою відчути ненависть до мешканців Норбруку[203]. Але коли-небудь вона дограється, відштовхнувши мене надто далеко або, навпаки, недосить сильно. Я й далі кажу собі, що не маю на неї часу, хоча хто ж, як не я, їздила з нею на одне