Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Ніколи не було потреби окремо переконуватися, що Народна національна партія робить хоч що-небудь для кого-небудь, крім як для себе самої. Ліберальна партія прийшла в гето без умовлянь — у п’ятдесятих, коли я ще ходив до школи, — і перетворила той жахливий відстійник у щось, варте бути згаданим у комедійному телешоу «Добрі часи». Потім звели Копенгаген, і моя мати вперше в житті дізналася, що таке окрема ванна. Навколо точилися самі балачки, і ННП прийшла в ці місця тільки після того, як з’явився Копенгаген, — і наспіх забудувала оте сране місце під назвою Вісім Провулків. Й оці-о Провулки вона заселила тільки людьми від ННП, щоб протистояти нам, — однак стріляти тут уміє кожен дурень.
Але хто здобуде Західний Кінгстон, той здобуде Кінгстон, а хто здобуде Кінгстон, той здобуде Ямайку. І сімдесят четвертого року ННП випускає з Джунглів двох звірів: одного звати Бантин-Бентон, а другого — Дишреґ. Західного Кінгстону ННП не бачити — це було й лишається фактом, — тож вони й створюють перешкоду: будують цілий новий район, називають Центральним Кінгстоном і заселяють, зрозуміло, своїми людьми. Кого вони туди садять? Звісно ж, Бантин-Бентона і Дишреґа. До них, цих двох, війна в гето завжди була війною ножів. Їхня банда налічувала три десятки людей, і вони снували Кінгстоном на чорно-червоних мотобайках — бж-ж-ж, бж-ж-ж — як зграя бджіл. І коли Бантин-Бентон і Дишреґ напали на нас, прямо на похороні, ми відразу зрозуміли, що гра відтепер має нові правила. Люди вже й не пам’ятають, хто все це почав, і з порядності історію гето не ворушать. А тимчасом саме Бантин-Бентон і Дишреґ усе почали. Коли сімдесят другого року вибори виграла Народна національна партія, отоді-то все це пекло й розгорілося.
Спершу вони вигнали наших з тих робіт, що були під нами вже чотири роки. Потім стали витісняти нас з міста, ніби ми якісь гультіпаки, а вони — Ваятти Ерпи[199]. Почали й прямо нападати; одного разу навіть порізали активіста, пов’язаного з їхньою ж партією, бо він сказав робітникам, щоб ті страйкували. Потім — торік, приблизно в цю ж пору — до офісу ЛПЯ на Ретайрмент-роуді під’їхав білий фургон і просто спинився. Він загородив собою огляд, і тут налетіли, наче нізвідки, вони, ці бджоли-вбивці: банда Бентина — Дишреґа придзижчала на своїх байках. Потрощили меблі, порвали документи, побили чоловіка, відлупцювали жінку, зґвалтували обох — і щезли. І от що прикметно: жоден з бандитів не зронив при цьому ані слова.
Але ця банда була купкою боягузів. Вони ніколи не зважувались з’явитися в Копенгагені, зачепити, так би мовити, голову, — кусали лише за пальці рук і ніг, поки я не сказав Пітерові Нессеру, що, мабуть, настав час сплячому гіганту прокинутися. І ось коли ми звели рахунки з їхнім Шостим Провулком, усі жінки там завили на всю околицю, бо їм ніколи ще не доводилося згрібати мізки назад у черепи своїх мертвих синів. А із Сьомим Провулком ми розправилися так, що єдиними, хто міг ворушитися, там лишилися тільки ящірки.
Але ті двоє почали вважати, що рулять самою ННП. Партія влаштувала їхнім людям поїздку на Кубу. Дишреґ, якого так кличуть через те, що він — растафарі і його розтріпані дреди схожі на ганчір’я[200], теж полетів на Кубу, де зустрівся на банкеті з самим Фіделем Кастро. І ніхто з його братви не попередив його, що там у них національною стравою є свинина. Дишреґ тоді розгнівався, прямо як Христос у храмі, де юдеї влаштували торговище. Перевернув навіть стіл Кастро. Дишреґ став проблемою і для своєї партії. Ось тоді чоловік, що називає себе Пристом — єдиний, кому дозволено ходити по території і ЛПЯ, і ННП, — цей самий Прист мене й покликав. За тим патлатим вилупком я вирушив сам, сказавши Чайнаменові прийти в бар «Стентон», по-тихому, і влаштуватися де-небудь біля місця, звідки вибігають дівки, лаючись і хапаючись за свої дупки, цицьки і поцьки. Чайнамен уміє знімати людей одним пострілом, тож коли він підходить ззаду і каже «ось вам, вилупки», то б’є в потилицю наповал так швидко, що жінки поруч піднімають крик тільки після третього пострілу, коли в ту ж саму дірку влітають три кулі й на всіх лупить фонтаном кров. Після шостого пострілу Чайнамен хутесенько зникає.
У березні тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого Шота Шериф залишив записку для Бантин-Бентона в церковній Біблії перед його приходом до церкви. Прямо там, на Дарлінг-стриті, на дорозі, якою Бантин мав навідатися до своєї жінки, всього за три будинки від моря, зразу за його машиною причалив Джосі зі своїми людьми — і вони продірявили тачку Бантин-Бентона так, що здох навіть двигун. Похорон Бантин-Бентона став цілою подією; кажуть, на нього зійшлося тисяч зо двадцять людей. Точну цифру не знаю, але точно знаю, що туди приїжджали прем’єр, заступник прем’єра та міністр праці.
Але це був сімдесят п’ятий, а тепер надворі грудень сімдесят шостого, а один рік — як ціле століття. Бо кожен, хто бореться з монстрами, в підсумку сам стає монстром, а в Кінгстоні є щонайменше одна жінка, яка вважає мене вбивцею всього, що зветься «надія». Люди думають: я втрачаю сили від переживань через вбивство школярика, яке я вчинив помилково, — але їм невтямки, що збентежений я саме відсутністю цих переживань, бо їх нема. Моя жінка кличе мене: «Гайда, великий босе, до столу, їжа готова».
Ніна Берджесс
ло? — Хвала всемогутньому Джа, ти нарешті продерла очі. А я, між іншим, сестричко, втретє тебе набираю. Моя сестра Кіммі. Всього два речення, а вже корчить із себе жительку гето. Цікаво, сонце вже встало? І від чого я прокинулась — від дзвінка чи від того, що вже ранок?— Я дуже стомилася.
— На вечірці запалювала всю ніч? Чуєш мене? Кажу: на вечірці запалювала всю ніч?
