Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Якщо це робиться так легко, то чому ж він їх обміняв, а не вичистив сам?
Фельдфебель широко усміхнувся:
— Слушне запитання. Але той чоловік хотів мати уніформу, що смерділа б окопами. Як оце ваша. Два роки ти просидів-десь у. Мілані в канцелярії, а нареченій Пи-г.-ін листи нібито з фронту. Не міг же він приїхати до-іюму в нових штанях, на які тільки перекинув тарілку і салатом. Це в мене найкращі штани, їй-богу.
Гребер йому не вірив, але в нього більше нічого не було і виторгувати щось краще він не міг. І все-таки він похитав головою.
— Ну, добре, — сказав фельдфебель. — Є ще одна пропозиція. Можете їх не обмінювати. Залиште собі своє лахміття. Таким чином матимете ще й вихідну уніформу. Домовились?
— А хіба стара вам не потрібна для рахунку?
Фельдфебель зневажливо махнув рукою. В його фіоле-
тово-голубому оці відбився сонячний промінь, що проник крізь запилену шибку.
— З рахунком уже давно не все в порядку. Та хіба тепер узагалі є що-небудь у порядку? Ви щось таке знаєте?
— Ні.
— Отож-бо, — зітхнув фельдфебель.
Проходячи повз міську лікарню, Гребер зупинився. Згадав про Мутціга. Адже він обіцяв провідати його. Хвилину Гребер вагався, потім ступив у двері. В нього раіітом виникло якесь забобонне почуття, що цим людяним вчинком він зможе задобрити долю.
Ампутованих розмістили на другому поверсі. На першому лежали тяжкопоранені і ті, яких щойно оперували і вони не могли ще вставати з ліжка; в разі повітряного нальоту їх можна було швидко перенести до бомбосховища. Ампутованих тут не вважали безпомічними і тому поклали їх вище. Під час тривоги вони допомагали один одному. Той, у кого було ампутовано обидві ноги, в крайньому разі міг обхопити за шиї двох з ампутованими руками і так дістатися до бомбосховища, доки персонал лікарні рятуватиме тяжкопоранених.
— 'Ги? — здивувався Мутціг, побачивши Гребера. — Ніколи б не подумав, що прийдеш.
— Я теж. Але ж, як бачиш, прийшов.
— Це здорово, Ернсте. Штокман теж у нас. Ти не був з ним в Африці?
— Був.
Штокман утратив праву руку. Він грав разом з двома іншими інвалідами в скат.
— Ернсте, — сказав він, — а що з тобою?
Його погляд прискіпливо вивчав Гребера. Він немовби шукав слідів поранення.
— Нічого, — відповів Гребер.
Усі дивилися на нього. В усіх був такий самий погляд, як у Штокмана.
— Відпустка, — пояснив Гребер ніяково. Він відчував ітбс майже винним у тому, що був здоровий.
— Я.думав, що в Африці ти своє відвоював і заробив гїезстрокову відпустку.
— Мене заштопали, а потім послали в Росію.
— Тобі пощастило. Мені, власне, також. Інші попали її полон. їх так і не вдалося вивезти літаками. — Штокман помахав куксою. — Якщо це-о можна назвати щастям.
Чоловік, що сидів посередині, вдарив картами по столу.
— Ми граємо чи базікаємо? — запитав він грубо.
Гребер побачив, що в нього немає обох ніг. Вони були
ампутовані дуже високо. На правій руці в чоловіка бракувало двох пальців, не мав він і вій. Повіки недавно затяглися шкірою, вона була червона й блискуча. Очевидно, чоловік обгорів.
— Грайте собі далі,—сказав Гребер. — Я маю час.
— Ще одне коло, — пояснив Штокман. — Ми скоро закінчимо.
Гребер присів біля Мутціга на підвіконні.
— Не ображайся на Арнольда, — прошепотів Мутціг. — У нього сьогодні важкий день.
— Це той, що посередині?
— Так. Вчора сюди приходила його дружина. А після цього в нього завжди важко на душі.
— Що ти там базікаєш? — гукнув Арнольд.
— Я базікаю про минулі часи. Я ж на це ще маю право?
Арнольд щось пробурмотів і повернувся до гри.
— А загалом у нас тут дуже пристойно, — сказав Мутціг. — Навіть можемо повеселитись. Арнольд був муля-ром; це не така вже й проста робота, ти ж знаєш. А дружина його зраджує. Йому розповіла про це його мати.
Штокман кинув карти на стіл:
— Трикляте невезіння! Я сподівався на жировий туз. Хто ж міг подумати, що три валети виявляться на одних руках?!
Арнольд щось пробурмотів і знову почав тасувати карти.
— Коли одружуєшся, часом не знаєш, що краще, — не мати руки чи ноги, — сказав Мутціг. — Штокман каже, що краще, коли немає руки. Але ж як однією рукою тримати в ліжку жінку? А тримати ж треба!
— Це не так важливо. Головне, що ти живий!
— Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.
— Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.
— Я не про це, — відповів Мутціг. — Я маю на увазі не роботу.
— Ми повинні виграти війну! — раптом голосно зая-вив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови. — Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли. — Він неприязно стрільнув очима в бік Гребера. — Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.
Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.
Арнольд грав далі.
— Як ти гадаєш, Ернсте? — спитав Мутціг по хвилі.— В Мюнстері у мене була дівчина; ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений в ногу. Я їй про це ще нічого не писав.
— Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.
— Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.
— Мене аж нудить від ваших балачок, — промовив раптом до Мутціга один з уболівальників, що сиділи навколо картярів. — Випийте і будьте чоловіками!
Штокман засміявся.
— Чого ти смієшся? — запитав Арнольд.
— Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула 'просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. У що перетворилися б тоді всі наші клопоти?
Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив», — мимоволі подумав він.,
— А де наша зенітна артилерія? — обурився Арнольд. — Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.
— На фронті теж.
*= Що?
Гребер зрозумів, що зробив помилку.
— На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї,— ска-іпв він. — Кажуть, це справжнє чудо.
Арнольд витріщив на нього очі:
— Чорт забирай, що ти тут мелеш? Виходить, нібито ми програємо війну! Це зовсім не так. Гадаєш, мені хочеться сидіти в
