Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— Що вам потрібно зробити?

— Експеримент.

— Скільки він триватиме?

— Шістдесят секунд.

— Мені потрібно п'ятнадцять. Я гадаю, у вашому щільному графіку знайдуться сімдесят п'ять секунд, якщо добре пошукати?

— Ну гаразд, п'ятнадцять секунд — це час витримки перед клацанням затвора. А як Же компонування кадру? А ще ж треба все проявити і надрукувати.

— Ви допоможете мені, а я — вам. Удвох у нас вийде швидше.

Вона схилила голову і подивилася на нього зі схвальним інтересом.

— Хочете допомогти мені з експериментом?

— Так. Якщо дозволите вас сфотографувати.

За його початковим планом фотографія мала стати подарунком Риті, але тепер він і собі захотів мати її портрет.

— Це цілком можливо. Навіть бажано. Але тільки якщо ви самі хочете…

— Хочу.

Рита пильно оглянула його з голови до ніг, і з того, як ворухнулися м'язи її обличчя, він зрозумів, що вона намагається притлумити усмішку.

— Отже, якщо я погоджуся вам позувати для фото, ви погодитеся взяти участь у моєму експерименті?

— Саме так.

— Ви відчайдушний сміливець, містер Донт. Тоді згода. Почнемо з фотографії, ви не проти? Світло скоро зміниться, а для температури це не так критично.

Вітальня в будинку Рити була пофарбована у білий колір, у ній стояло безліч книжкових полиць і лише одне синє крісло. На простому столі біля вікна височіли стоси книжок і списаного швидким упевненим почерком паперу. Вона допомогла доставити коробки з «Колодію» і з цікавістю спостерігала, як він встановлював своє обладнання. Коли все було готово, Донт усадовив Риту за стіл на тлі голої стіни.

— Нахиліться до мене… Підіпріть підборіддя рукою. О, так добре.

На ній не було нічого з того причандалля, яким так люблять хизуватися у кадрі його клієнтки. Жодних срібних брошок, у яких відбивається світло, білих комірів чи мереживних манжет. Її просте плаття було темного кольору, без оздоблення, та воно й не потребувало його. Достатньо симетрії ліній на стику скронь і лінії росту волосся, потужних надбрівних дуг, тіней, що залягли в неї під очима, і глибини її розумного погляду.

— Не рухайтеся, поки я буду рахувати.

Вона спокійно сиділа п'ятнадцять секунд, а він розглядав її крізь лінзу.

Найкращі, найбільш життєві портрети йому вдавалося зробити з тих людей, що від природи мали спокійний характер. Метушливі душі якось губилися перед камерою: лінза не могла вхопити їхню сутність, тож на фото вони видавалися радше восковими фігурами з самих себе.

Рита поводилася зовсім інакше, ніж інші новачки, що зазвичай витріщаються або знервовано блимають очима. Натомість вона спокійно дивилася в камеру. З-під накидки йому було видно, як змінюються думки в її голові, а м'язи обличчя при цьому залишаються непохитними. За п'ятнадцять секунд він зрозумів, що однією фотографією тут не обійдеться. Їх мають бути тисячі.

— Ходімо, — попросив він, витягнувши пластинку в світлонепроникній касеті. — Покажу вам, як це робити.

Вони поспіхом повернулися на «Колодій». Його руки були зайняті пластинкою, та їй не потрібна була допомога, щоб зайти на борт. Віконниці надійно захищали каюту від денного світла. Він запалив свічку, накрив її захисним ковпачком із червоного скла та зачинив двері. Червоний відблиск освітив тісний простір. Вони стояли пліч-о-пліч, затиснуті між проявлювальним столом і лавкою, що слугувала Донтові ліжком, коли він ночував на човні. Від балок стелі їх відділяли лише декілька дюймів, а під їхніми ногами колихалася ріка. Донт намагався не звертати уваги на те, як відрізнялася відстань між ними в різних місцях: звужувалася біля вигину її стегна, розширювалася в районі талії Рити і була майже відсутньою там, де торкалися їхні лікті.

Він змішав рідини з трьох скляних пляшечок у неглибокій посудині, і повітря наповнилося запахом яблучного оцту й іржавих гвіздків.

— Сульфат заліза? — принюхуючись, спитала вона.

— Із оцтовою кислотою та водою. Він і справді червоний, а не тільки при світлі лампи.

Донт витягнув пластинку з касети. Обережно тримаючи її в лівій руці, крапнув на неї трішечки червоної рідини і покрутив пластинку так, щоб рідина розтіклася по всій її поверхні. Його рухи були граційними, швидкими, але не метушливими.

— Дивіться. Зображення проступає майже одразу. Спочатку світліші ділянки, але тут вони будуть темними… Ця лінія — це ваша вилиця, підсвічена променем із вікна… Тепер проступає все інше. Спочатку розмито, але потім…

Його голос поволі стишився, коли на склі почало проступати її обличчя. Вони стояли поряд у світлі червоного ліхтаря, дивлячись, як на склі з'єднуються лінії й тіні, і Донт раптом став почуватися так, ніби падає з висоти. Із великої висоти. Щось схоже він пережив у дитинстві, коли хлопцем зістрибнув із вершечка моста просто в ріку. Він познайомився зі своєю дружиною під час катання на ковзанах на замерзлій Темзі. З нею Донт поковзав до кохання — якщо то було справді кохання, а не його віддалена подоба, тепер хтозна. Цього ж разу він зірвався у прірву — це почуття годі з чимось сплутати.

Тепер вона повністю проявилася на склі. Її обличчя було окреслене світлом і тінню, під очима — темно, а зіниці сповнені таїни. Він відчув, що ладен пустити сльозу. То був, мабуть, найкращий із його портретних знімків.

— Мені потрібно сфотографувати вас іще раз, — промовив він, промиваючи пластинку.

— Щось не так із цим фото?

Світлина була чудовою. Але тепер він хотів її знімати під різними кутами, в різному світлі, в різному настрої та в різних позах. Хотів мати її портрети з розпущеним, забраним назад і прихованим під капелюшком волоссям; у білій сорочці з вирізом на шиї та в глухому темному плащі; у воді, на тлі дерев і на траві… З нею можна було зробити тисячі знімків. І він жадав їх усі.

— Усе гаразд. Саме тому мені потрібно ще.

Він поклав пластинку у ванночку з ціаністим калієм.

— Це допоможе прибрати синюшний відтінок. Бачите? Зображення стає чорно-білим, таким воно й залишиться.

Поряд із ним Рита зацікавлено спостерігала за метаморфозою, а на скляній пластинці закарбувався її задумливий погляд, і він не зміниться, поки пластинка ціла.

— Про що ви подумали?

Вона кинула швидкий оцінювальний погляд у його бік («Мені потрібен цей погляд») і щось подумки зважила («І цей вираз також»).

— Ви були там з самого початку, — почала Рита. — Гадаю, якби не ви, її б теж тут не було, тож… — і вона спокійно, в усіх подробицях переповіла йому про зустріч із незнайомцем на березі ріки декілька тижнів