Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд
*Алекс
— Алексе, у тебе є якісь ідеї? — Ксенія поправила свої ідеальні локони, які вибрались з хвоста й схилила голову в мій бік.
— Я вважаю, що було б добре влаштувати якусь мінівечірку, під час якої залучити людей до того, щоб вони донатили гроші в фонд. Думаю, що в батька є багато знайомих, які б змогли долучитися до цієї ініціативи. Проте, потрібне ще якесь заохочення.
Я напряг свої мізки, але це не дуже допомогло. Взагалі, мені краще думалось ввечері, а не зранку. Зараз я був доволі сонним, але намагався зосередитися на нашій справі.
— Аукціон? — Ксенія радісно плеснула в долоні і її очі засвітилися від радості. — Точно! Люди люблять аукціони, а ще більше — суперництво. Кожен захоче похизуватись власними активами й забрати якомога більше призів. Учасникам буде весело, а ми зможемо зібрати не маленьку суму.
Я здивовано підняв брови догори й задоволено хмикнув собі під ніс, тому що ідея мами мені й справді дуже сподобалася.
— Так. Я згоден з тобою. Коли ми влаштуємо цей аукціон?
— Можливо, в середу? — запропонувала вона.
— Не занадто мало часу? Сьогодні вже неділя, — зауважив я. На підготовку до такого заходу потрібно доволі багато часу.
— Впевнена, що ми впораємось, — промовила Ксенія, з усмішкою на вустах. Мені подобався її оптимістичний настрій. — Звісно, якщо ви з Мією погодитеся мені допомоги.
— Думаю, що вона буде не проти, а я завжди готовий допомогти.
Мама нахилилась і міцно мене обійняла.
— Спасибі! Навіть не знаю, що б я без вас робила.
Я легко посміхнувся їй і ми приступили до поділу обов‘язків.
— Ми з Мією займемось запрошеннями. Впевнений, що батько допоможе нам з цим, — запропонував я.
— Гаразд. Тоді я знайду фірму, яка допоможе нам з декором, їжею та розвагами, бо сама я з цим не впораюсь. Навіть якщо спробую, то твій батько точно не дозволить.
— Так. Останнім часом я геть його не впізнаю. Він став таким турботливим, відколи дізнався про твою вагітність. — Мій погляд опустився на живіт Ксенії.
— Гіпертурботливим! — обурливо промовила мама. — В мене таке враження, що скоро він заборонить мені самостійно пересуватися по будинку. Неначе я якась смертельно хвора жінка, а не вагітна.
Ми обоє голосно засміялись.
— Він всього лише хоче, щоб з тобою та малюком все було гаразд.
— Алексе, сьогодні зранку він не дозволив мені віднести корзину з білизною у вбиральню, бо вона бачте занадто важка, а там було лише декілька пар шкарпеток!
— Мабуть, він таки перегинає палку, але точно не через погані наміри. Він боїться знову пережити втрату, тому так вами дорожить… — висловив свої припущення я.
— Так, ти правий.
— Гаразд, тоді я піду займатись підготовкою. Тобі ще потрібна якась допомога? — Я підвівся з дивана й взяв всі необідні мені документи.
— Ні, мій дорогий. З рештою я впораюсь сама. Спасибі тобі.
Я кивнув і попрямував до кабінету батька. Двері були відчинені, але я все одно постукав, бо тато не любив, коли я заходив без дозволу.
— Заходьте, — крикнув він.
Я відчинив двері й зайшов всередину. Батько сидів у своєму дорогому шкіряному кріслі. На круглому дерев’яному столі був цілий стос з документами, які він має переглянути. Навіть у неділю Гарольд Грей продовжував працювати. На ньому, як завжди, був діловий костюм та біла сорочка. Батько був зосереджений на своїх справах.
Я прокашлявся й він підвів очі догори. Тато вказав мені на крісло, що знаходилося поруч з його і я сів.
— Уважно слухаю тебе, Алексе. — На диво, він відклав всі свої справи й справді зосередився на мені. Це було щось новеньке.
— Ми з Ксенією вирішили організувати благодійний аукціон, щоб зібрати грошей в стипендіальний фонд мами. Мені потрібно скласти список запрошених…
До батька хтось подзвонив. З дитинства він казав мені, що в такому випадку наша розмова закінчена й мені потрібно вийти, бо немає нічого важливішого за бізнес. Лише мама була винятком з правил. Вона завжди могла залишитись… Я вже піднявся, щоб піти, але батько впіймав мене за зап’ястя й швидко відхилив дзвінок. Я здивовано глянув на нього. Здавалось, що це сон.
— Гарольд Грей порушив власне правило? — запитав я.
— Швидше зрозумів, що його правила зовсім безглузді й руйнують справжнього Гарольда Грея, — з якимось сумом промовив батько.
— Та невже? — Я вказав рукою на його костюм. Ні, це швидше якийсь рідкісний випадок.
Тоді тато підвівся зі свого крісла і я помітив, що на ньому піжамні штани в клітинку й тапочки, які я подарував йому 3 роки тому. Тоді він сказав, що нізащо в житті не одягне їх. Я думав, що він вже давно їх викинув.
— Кляті онлайн-зустрічі з самого ранку! На жаль, не зміг з’явитись перед іноземними партнерами в піжамі, хоча мені й дуже хотілось цього.
Я не міг повірити власним вухам.
— Що це означає?
— Те, що я справді змінився, Алексе й зрозумів дуже багато речей. Бізнес не може бути важливішим за сім’ю. Я дуже шкодую, що зрозумів це так пізно. Я був поганим батьком та чоловіком і дуже шкодую про це. — Батько винувато опустив очі.
— Ти любив маму, — промовив я. Можна було звинувачувати його в багатьох гріхах, але не в тому, що він не кохав власну дружину.
— Любив, але я приділяв їй занадто мало часу. Якби ж я міг це змінити, то б ніколи так довго не затримувався на роботі, менше працював і більше часу проводив з вами. Шкода, що не можна повернути час. Я знаю, що після смерті матері вчинив неправильно. Я відправив тебе до психолога, бо подумав, що це розв’яже всі наші проблеми. Я віддалився від тебе й занурився в роботу, в той час, коли мій єдиний син потребував мене. Я був егоїстом. Я забороняв тобі багато чого, часто сварився й ніколи не намагався зрозуміти тебе. Я був дурнем та жахливим батьком… Я дуже шкодую, що між нами утворилась ця прірва. Та я справді хочу її здолати. Будь ласка, дай мені ще один шанс стати для тебе хорошим батьком, — промовив він і з надією в очах глянув на мене.
