Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі
За мною тричі просигналив якийсь «Седрик». На світлофорі горіло зелене світло. «Заспокойся, — подумки сказав я йому. — Навіть якщо спішитимеш, однаково не доберешся до найкращого місця у своєму житті». І я поволі рушив.
Усе-таки літо…
Я подзвонив із під’їзду — і Юкі відразу спустилася вниз. У вишуканій сукні з короткими рукавами, ноги в сандаліях, на плечі — дамська сумочка з темно-синьої шкіри.
— Ти сьогодні шикарно одяглася! — сказав я.
— Я ж вам казала, що о другій у мене ділова зустріч, — відповіла вона.
— Сукня тобі дуже личить. Просто блиск! — сказав я. — Ти маєш вигляд зовсім дорослої.
Вона всміхнулась, але нічого не відповіла.
Ми зайшли в найближчий ресторан і замовили по ленчу: суп, спагеті з лососиновим соусом, смажений судак і салат. До дванадцятої години ресторан був порожній, а їжа зберігала пристойний смак. А на початку першої, коли службовці фірм сунули на обід, ми вийшли з ресторану й сіли в автомобіль.
— Куди поїдемо? — спитав я.
— Нікуди. Покатаємося по колу й повернемося назад, — відповіла Юкі.
— Протисуспільний вчинок. Даремна трата бензину, — сказав я. Однак Юкі не зреагувала. Вдала, ніби не чує. «Ну, що ж, — подумав я, — місто вже давно загазоване. То хіба когось хвилюватиме те, що повітря ще трохи забрудниться, а затори на вулицях стануть іще нестерпнішими?»
Юкі натиснула на кнопку стереомагнітофона. Зазвучала мелодія «Fear of Music» гурту «Talking Heads». Цікаво, коли це я вставив цю касету? Багато чого випадає з пам’яті…
— Я вирішила найняти репетиторку, — повідомила Юкі. — От сьогодні ми з нею зустрінемося. Мені її тато підшукав. Я сказала йому, що хочу вчитись, і наступного дня він її знайшов. Сказав, що це акуратна й добра людина. Як це не дивно, мені захотілось учитися, коли я побачила той фільм.
— Той фільм? — перепитав я. — «Нерозділене кохання»?
— Ага, — відповіла вона й трохи зашарілась. — Я знаю, що цей фільм — сама дурість. Та коли його продивилася, раптом захотіла вчитися. Гадаю, завдяки тому, що побачила, як ваш друг виконував роль учителя. Спочатку подумала, що він придуркуватий, але потім зрозуміла. Щось у ньому приваблює. Видно, в нього був талант, чи не так?
— О, так. Особливий талант, це точно.
— Угу…
— Та, звісно, це була гра, видумка. Щось таке, що не має нічого спільного з реальністю. Ти мене розумієш?
— Розумію.
— І в ролі стоматолога він виступав надзвичайно майстерно. Однак усе це була тільки гра. Розрахована на те, щоб здаватися професіоналом. Аби створити сценічний образ. Насправді все, що він робив, давалося йому з великими труднощами. Забагато було зайвих рухів. А от те, що ти хочеш щось робити, — похвально. Без цього в житті нічого не досягнеш. Я думаю, Ґотанда зрадів би, якби зараз тебе почув.
— Ви з ним зустрілися?
— Зустрівся, — відповів я. — Зустрівся й поговорив. Мав із ним досить довгу розмову. Дуже щиру. І все одно він загинув. Поговорив зі мною, а потім шугонув у море на своїй «Мазераті».
— Із моєї вини, правда?
Я повільно похитав головою.
— Ні, не з твоєї. Ніхто в цьому не винен. У кожної людини своя причина для смерті. Здається простою, а насправді — вона набагато складніша. Як от пень. Зверху непоказний, та як спробуєш його вирвати — потягнеться довге, розгалужене коріння… Так і людська свідомість живе в глибокій темряві. У ній надто багато чогось складного, заплутаного, що не піддається аналізу. Тож справжню причину смерті знає тільки сама людина. А може, навіть їй самій вона невідома.
«Він давно не спускав руки з клямки дверей, — подумав я. — І тільки чекав слушної нагоди».
— Але ж ви будете мене за це ненавидіти, — сказала Юкі.
— Не буду, — заперечив я.
— Якщо не зараз, то згодом обов’язково будете.
— І згодом не буду. Я не вмію так людей ненавидіти.
— Та навіть якщо ви не будете мене ненавидіти, то, напевне, щось між нами зникне, — тихо сказала вона. — Це правда!
Я зиркнув на неї.
— Просто дивина!.. Ти кажеш те саме, що казав Ґотанда.
— Справді?
— Справді. Він також увесь час побоювався, що між нами щось зникне. Та чи варто так побоюватись? Усе на світі колись зникає. Ми живемо в постійному русі. І більшість речей навколо нас, поки ми рухаємося, раніше чи пізніше опиняється в минулому. І тут нічого не вдієш. Настає час — і те, що має зникнути, зникає. А поки той час не настав, залишається з нами. Візьмімо для прикладу тебе. Ти ростеш. І через років два твоя прекрасна сукня виявиться замалою. Може статися так, що й гурт «Talking Heads» здаватиметься тобі старомодним. І тоді ти не захочеш кататися зі мною на автомобілі. Всього цього в житті не оминути. Тож пливімо за течією. Як не крути, а все буде так, як має бути.
— Та я думаю, що ви мені завжди подобатиметеся. І час виявиться безсилим.
— Я радий це чути. І сам хотів би так думати, — сказав я. — Та якщо говорити об’єктивно — ти ще не дуже добре знаєш, що таке час. У світі є багато речей, які не варто вирішувати навмання. Бо з часом вони згниють, як м’ясо. Несподівані речі зазнають несподіваних змін. І ніхто наперед не знає, що з ним станеться.
Юкі довго мовчала. Касета скінчилася й автоматично музика заграла з самого початку.
Літо… Куди не глянь, усюди впадали в очі його прикмети. Поліцейські, старшокласники, водії автобусів — усі в сорочках із короткими рукавами. Траплялися дівчата й без рукавів. «Ой, а ще недавно сніг падав! — подумав я. — І серед того снігопаду ми співали з нею вдвох „Help me, Ronda“. Всього-на-всього два з половиною місяці тому».
— Ви справді не будете мене ненавидіти?
— Звичайно, не буду, — відповів я. — Такого просто не може бути. У нашому ненадійному світі лише в цьому я не сумніваюся.
— Абсолютно?
— Абсолютно. На дві тисячі п’ятсот відсотків.
Вона всміхнулася.
— Саме це я хотіла почути.
Я кивнув.
— Ви любили Ґотанду, правда? — спитала вона.
— Любив, — відповів я.
