Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі

— Усі плачуть за вами, — сказала Кікі тихим, заспокійливим голосом. — Бо це місце — ваше. А тому там усі плачуть за вами.

— Одначе ти мене кликала. Ось чому я приїхав у готель «Дельфін», аби з тобою зустрітись. І тоді… стільки всього почалося! Стільки людей зустрілося. Стільки людей померло. Слухай, це ти мене кликала? Це ти мене повела?

— Та ні, це було не так. Ви самі себе покликали. А я — лише ваша тінь. Через мене ви самі себе покликали й повели. Ви танцювали зі своїм силуетом на стіні. Я — лише ваша тінь.

«Коли я душив її, думав, що це моя тінь, — казав Ґотанда. — Думав, життя піде на лад, якщо я вб’ю цю тінь».

— Але чому всі плачуть за мною?

На це вона нічого не відповіла, а легко підвелася зі стільця й, цокаючи каблучками, підійшла до мене. Стала на коліна, простягла руку й тонкими, ніжними пальцями торкнулася губ, а потім — скронь.

— Ми плачемо за тим, за чим ви не можете плакати, — сказала вона тихо, ніби вмовляючи. — Проливаємо сльози за тим, за чим ви не можете проливати. Ридаємо за тим, за чим ви не можете ридати.

— А як твої вуха? — спитав я.

— Мої вуха… — сказала вона і всміхнулася. — З ними все гаразд. Як і колись.

— А ти не могла б показати їх мені ще раз? — спитав я. — Мені так хочеться ще раз зазнати тієї ж насолоди, як і тоді в ресторані, коли ти мені їх показала і я відчув, ніби світ перероджується наново. Я про це ніколи не забуваю…

Вона похитала головою.

— Колись іншим разом, — відповіла вона. — Зараз не годиться. Це не така річ, яку можна показувати будь-коли. А тільки у відповідний час. Тоді так було. А зараз — ні. Колись іншим разом покажу. Коли вам справді буде потрібно.

Вона підвелася з колін і, відступивши у стовп прямовисного світла, зупинилася. Здавалося, ніби її тіло от-от розтане й зникне в повітрі серед блискотіння пилинок.

— Слухай, Кікі… Ти вмерла? — спитав я.

Не виходячи зі стовпа світла, вона крутнулась усім тілом і стала до мене спиною.

— Ви про Ґотанду?

— Ага, — відповів я.

— Ґотанда вважає, що сам убив мене.

Я кивнув.

— Так, він справді так уважав.

— Можливо, він убив мене. Так йому здавалося. Здавалося, що вбив мене. Це йому було потрібно. Таким убивством він зміг розв’язати свої проблеми. Йому потрібно було мене вбити. Бо якби він цього не зробив, то не міг би зрушити з місця. Нещасний… — сказала Кікі. — Та я не вмерла. А просто зникла. Я так роблю. Переміщуюся в інший світ. Ніби пересідаю з однієї електрички на іншу, що мчить паралельно. От що означає «зникати». Розумієте?

— Ні, не розумію, — відповів я.

— Це ж так просто! Дивіться…

По цих словах Кікі швидко попрямувала до стіни. І навіть підійшовши впритул до неї, не сповільнювала кроків. А, поглинута нею, зникла. Разом зі стукотом каблучків.

Я довго дивився на те місце у стіні, де зникла Кікі. Звичайнісінька стіна. У кімнаті запанувала могильна тиша. І тільки пилинки повільно кружляли у стовпах світла. Знову заболіли скроні. Притиснувши їх пальцями, я втупився у стіну. «Виходить, і того разу, в Гонолулу, вона так само пройшла крізь стіну й зникла…» — подумав я.

— Ну, то як? Правда, що просто? — почувся голос Кікі. — Самі спробуйте.

— А хіба я зможу?

— Я ж вам казала, що це просто, чи не так? Спробуйте. Ідіть прямо. І тоді опинитеся на цьому боці. Тільки не бійтеся. Бо нема чого.

Я взяв телефон, підвівся з дивана й, тягнучи за собою телефонний шнур, попрямував до того місця у стіні, де зникла Кікі. Перед самою стіною я трохи розгубився, але, не сповільнюючи ходи, рушив далі. І ні на що не наткнувся. А тільки проник через смугу непрозорого повітря. Трохи іншого за густиною. З телефоном у руці я перетнув цю смугу — й знову опинився у своєму ліжку. Сів на ньому і поставив телефон собі на коліна.

— Просто, — сказав я. — Простіше простого…

Я приклав трубку до вуха. Зв’язку не було.

Невже це сон?

Мабуть, сон…

Та хто в цьому розбереться?

43

Коли я прибув у готель «Дельфін», за конторкою реєстрації стояло троє дівчат. Як і колись, у випрасуваних жакетах і білосніжних блузках, вони зустріли мене з приязною усмішкою, але серед них я не побачив Юмійосі. І це мене страшенно розчарувало. І не просто розчарувало, а вкинуло в розпач. Я від самого початку вбив собі в голову, що як тільки сюди приїду — знову побачуся з нею. А тому тепер язик присох у роті. Я навіть не міг як слід вимовити свого імені — й усмішка на губах дівчини, що мене реєструвала, трохи пригасла — так, ніби хтось позбавив її живильного джерела. Підозріло оглянувши мою кредитну картку, вона засунула її в комп’ютер, аби перевірити, чи її не вкрадено.

Оселившись у номері на сімнадцятому поверсі, я поклав речі, сполоснув у ванні обличчя і знову спустився у фойє. Умостився там на м’якому розкішному дивані й, удаючи, що читаю журнал, раз у раз позирав на конторку реєстрації. Можливо, Юмійосі вийшла кудись на коротку перерву. Та минуло хвилин сорок, а вона все не з’являлася. І тільки троє дівчат із однаковими зачісками стирчали перед моїми очима. Рівно через годину я здався. Переконався, що Юмійосі не виходила ні на яку перерву.

Я подався до міста, купив вечірню газету. Зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, переглянув газету від початку до кінця, сподіваючись натрапити на щось цікаве для себе. Однак нічого такого не знайшов. Ні про Ґотанду, ні про Мей газета не писала. Лише про інші вбивства та інші самогубства. Читаючи газетку, я думав про те, що, повернувшись у готель, застану Юмійосі за реєстраційною конторкою. Так обов’язково мало бути.

Однак і через годину Юмійосі не з’явилася.

І я раптом подумав: ану ж з якоїсь причини вона несподівано зникла із цього світу? Скажімо, її поглинула якась стіна. Від такої думки я страшно занепокоївся. А тому спробував подзвонити їй додому. Трубки ніхто не брав. Тоді я подзвонив у реєстратуру і запитав, чи немає Юмійосі.

— Юмійосі-сан[66] від учора пішла у відпустку, — повідомила