Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі
— Ніяких проблем, бо автомашина застрахована, — сказав я.
— Е ні, так не кажіть, у випадку самогубства страхування втрачає силу, — заперечив Літератор. — Із якого боку не дивись, якась дурниця… Я от думаю, як би купити велосипед для дітей. Їх у мене троє, а грошей обмаль. І кожне хоче мати свій…
Я мовчав.
— Гаразд, можете йти. А товариша вашого, звісно, жаль. Дякую, що самі прийшли розповісти…
Літератор провів мене до виходу.
— А справу про вбивство Мей іще не закрито. Розслідування триває. Колись і його закриємо, — сказав він наостанку.
Мене довго переслідувала думка, ніби це я вбив Ґотанду. І я ніяк не міг позбутися цього гнітючого настрою. Я пригадав усі подробиці нашої розмови в «Шейкіз». І подумав, що міг би був його врятувати, якби тоді розумніше відповідав на його запитання. І тепер ми вдвох валялися б на пляжі Маві й потягували б пиво.
«Та, видно, не судилося», — подумав я. Зрештою, Ґотанда сам заздалегідь уже все вирішив і тільки чекав слушної нагоди. Постійно думав, як викине «Мазераті» в море. Іншого виходу для себе не знаходив. Чекав, не спускаючи руки з клямки дверей. Подумки змальовував, як «Мазераті» опускаєтеся на дно. Як крізь щілини у вікнах проникає вода і вже нема чим дихати… Граючись можливістю такого самознищення, він сам ледве тримався цього світу. Але ж так не могло тривати вічно. Колись він мав відчинити двері. І це він знав. Просто чекав слушної нагоди, от і все…
Загибель Мей принесла смерть давніх снів і відчуття втрати. Зі смертю Діка Норта я з усім змирився. А от самогубство Ґотанди обернулося для мене відчаєм — безвихідним, як запаяний свинцевий саркофаг. Ніщо вже не могло врятувати Ґотанду від смерті. Він ніяк не міг угамувати своїх внутрішніх суперечностей. І його вроджена енергія підштовхнула його на край прірви. До самого краю свідомості, за яким простягається світ темряви.
Тижневики, телебачення та спортивні газети довго обсмоктували його смерть. Як жуки-носороги, вони зі смаком пережовували чергового трупа. Від самих їхніх заголовків нудило. Що вони писали, що базікали — я уявляв собі, нічого не слухаючи, нічого не бачачи. Мені хотілося всіх цих типів одного по одному задушити.
— Може, краще луснути по голові металевою битою? — запропонував Ґотанда. — Просто й швидко.
— Е ні, — заперечив я. — Швидка смерть для них — велика розкіш. Я їх повільно задушу.
Після того я плюхнувся на ліжко й заплющив очі.
— Ку-ку! — почувся з темряви голос Мей.
Лежачи на ліжку, я ненавидів світ. Щирою, нестямною споконвічною ненавистю. Світ переповнений огидними, безглуздими смертями. Я безсилий і щораз більше грузну в його болоті. Люди заходять до мене через вхід і виходять через вихід. І ті, що виходили, вдруге не повертались. Я глянув на свої долоні. До них також прилип запах смерті.
— Хоч як старайся — не відмиєш, — сказав Ґотанда.
Невже це ти, Чоловік-Вівця, таким способом підключаєшся до всього на світі? Невже я зв’язаний зі світом завдяки нескінченним смертям? Яка ще втрата мене чекає? Як ти сказав — можливо, я вже не буду щасливим. Нехай так. Мені байдуже. Та все-таки це надто жорстоко.
Я раптом згадав наукову книжку, прочитану в дитинстві. У ній був такий параграф: «Що сталося б зі світом, якби не було тертя?» І пояснювалося: «Якби не було тертя, то під дією відцентрової сили все, що є на поверхні Землі, полетіло б у космос». Щось подібне відчував і я.
— Ку-ку! — сказала Мей.
41
Через три дні після того, як Ґотанда викинув «Мазераті» в море, я зателефонував Юкі. Чесно кажучи, мені не хотілося ні з ким говорити. І тільки з Юкі я не міг не поговорити. Вона самотня і безпорадна. Вона — дитина. Крім мене, в неї не було нікого, здатного її захистити. Та найголовніше — вона жива. І я зобов’язаний зробити все, щоб вона й далі залишалася живою. Принаймні так я вважав.
Юкі не виявилося в Хаконе. Трубку взяла Аме й напівсонним голосом, наче її щойно розбудили, повідомила, що позавчора дочка повернулась у квартиру на Акасака. Довго Аме не говорила, що й мені було на руку. Я подзвонив у квартиру на Акасака. Юкі взяла трубку негайно — здавалося, ніби стояла поряд із телефонним апаратом.
— Ти вже не в Хаконе? Як тобі тут? — спитав я.
— Не знаю. Просто захотілося побути самій. Що не кажіть, мама — доросла людина, чи не так? Може обійтись і без мене. А я захотіла трохи подумати про себе. Що робити далі й таке інше. Вирішила, що пора серйозно над цим помізкувати.
— Можливо, — погодився я.
— А в газеті я прочитала… Що ваш друг загинув, правда?
— Ага. Винна проклята «Мазераті». Як ти й казала.
Юкі мовчала. Тиша, як вода, проникала в мої вуха. Я переклав трубку з правового на лівий бік.
— Ти не хочеш поїхати куди-небудь перекусити? — спитав я. — Може, знову набиваєш шлунок усіляким непотребом, га? З’їмо чого-небудь трохи смачнішого. Останніми днями я майже нічого не їв. Коли живу сам-один, апетит пропадає.
— О другій у мене ділова зустріч. Якщо до того часу, то я не проти.
Я зиркнув на годинник. Минула одинадцята.
— Гаразд! Я зараз приготуюсь і заїду до тебе. Буду через півгодини, — сказав я.
Я переодягнувся, випив помаранчевого соку з холодильника, запхав у кишеню гаманець і ключі від автомобіля. «Отже…» — подумав я. Однак мені здалося, ніби я щось забув. Так, справді. Забув поголитись. Я зайшов у ванну й старанно поголився. Дивлячись у дзеркало, подумав: «Чи я ще зійду за двадцятирічного?» Можливо, зійду. Та кого це хвилюватиме, маю я вигляд двадцятирічного чи не маю? Усім байдуже. Після того я ще раз почистив зуби.
Надворі стояла гарна погода. Літо вже було в розпалі. Якби тільки дощі не випадали, це була найкраща пора року. Я натягнув сорочку з короткими рукавами й тонкі бавовняні штани, начепив темні окуляри й погнав «Субару» до будинку Юкі. І по дорозі навіть насвистував собі під ніс.
«Ку-ку!» — подумав я.
Літо…
Сидячи за кермом, я згадав про літню школу свого дитинства. О третій годині в ній наставав обідній сон. Та я ніколи не
