Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— Все зроблю, як велиш, але маю до тебе ще одно питання… Не я, бояри, що сидять з князем Ярополком у Родні, веліли запитати, як їм бути?
— Прощаю братові, прощаю й боярам, даю грамоту, аби Ярополка пустили в Київ, з тобою пошлю дружину.
— Ти знаєш, княже, що багато бояр і воєвод Ярополка християни.
— Руські люди моляться різним богам — он вони стоять на требищі за Горою. Але християни хочуть поставити біля них ідолище Христа — не перечу. Не боги воюють на землі, а люди!
— Великий княже! — вигукнув Блюд. — Все зроблю, як велів, скоро брат твій стане перед тобою, а за ним піде й боярство. Прощай, княже!
Низько вклонившись, Блюд вийшов, задкуючи, з палати, в переходах почулись кроки багатьох ніг — там Блюда ждав тисяцький Івор, а от усе й затихло. У цій тиші князь Володимир ступив до вікна, дужим поштовхом руки відчинив його.
Починало світати, розтікалась нічна пітьма, внизу, під Горою, вимальовувались береги Почайни, сріблясто-сіре, схоже на велетенський гнутий меч плесо Дніпра, а на обрії, за лісами й полем, уже снувались рожеві нитки.
«Так, докончається брань, — думав князь Володимир, — замовкають мечі, я прийму Ярополка, тиша настане в землях».
Проте в душі Володимира не було тиші, після короткої бесіди з воєводою Блюдом він відчув, що той говорив не тільки про Ярополка, а про інші, грізні, незрозумілі сили, які наростають, буяють у Руській землі.
3
Сивий туман повз від Дніпра, клубочився над озерами, виповнював долини, хвилями підступав до роднянської гори. Швидко вечоріло, від лівого берега йшла тьма, тільки на заході, як челюсті величезної печі, багрянцем грало небо і на його тлі чорними обрисами вимальовувалась дерев’яна фортеця й хмара гайвороння, що з криком кружляло над вежами й стінами.
Саме в цей час у стан, що облягав Родню, приїхало кілька вершників. Показавши грамоту князя Володимира, вони безборонно проїхали стан, піднялись крутим, звивистим шляхом до фортеці й ударили в ворота. Одразу ж на стінах вчинився крик, сторожа й вершники кілька разів перегукувались, зарипіли жеравці, й опустився міст.
Так повертався до Родні воєвода Блюд. У дворі він важко зійшов з коня, кинув повідки слугам, а сам через сіни, а потім сходами закрокував на верх до світлиці Ярополка.
Похитуючись, Блюд став на порозі, жовте сяйво кількох свічок освітило його обличчя.
Князь Ярополк бачив, як до фортеці приїхав Блюд, чув кроки на сходах, нетерпляче ждав воєводу.
— Добрий вечір, княже! — привітався Блюд.
— Добрий вечір і тобі, воєводо! — відповів Ярополк з кутка світлиці. — Що привіз?
Блюд передихнув, посмішка блукала в куточках його уст.
— Я привіз добрі вісті, княже.
Яропояк ступив уперед, на блідому його обличчі виступили рум’янці.
— Ти бачив Володимира?
— З великим трудом я добився до Києва, але бачив Володимира, говорив з ним, усе сказав…
— Чого ж ти замовк? Що сказав Володимир?
— Князь Володимир сказав, що жде тебе в Києві.
— Воєводо Блюде, ти чогось недоговорюєш… Для чого він мене жде в Києві — хоче судити?
Блюд дуже гострим і якимсь нібито хижим поглядом подивився на Ярополка. Втім, це, либонь, так тільки здалося Ярополку, бо на обличчі Блюда знову з’явилась посмішка.
— Ні, княже, Володимир жде тебе як брата, все прощає й говоритиме про приязненство й любов… От його грамота, ми безборонно можемо їхати до Києва.
Ярополк узяв грамоту князя Володимира, що мала золоту печать, — це був його рятунок, спасіння.
— І про боярство говорив Володимир, — продовжував у цей час Блюд, — воно може безборонно їхати до Києва, працювати на Володимира.
— Працювати на Володимира? — Ярополк підняв голову й тепер уже одверто, злими очима подивився на Блюда. — Що ж, нехай їде, надіюсь, слідом за нами.
— Так, княже, — важко зітхнув Блюд. — Ми поїдемо до Києва вдвох з тобою, разом.
Зовсім стемніло, коли князь Ярополк зайшов до світлиці, де жила в час облоги Родні Юлія. Там було холодно, похмуро, на столі блимав каганець, крізь вікно з Дніпра вкочувався й осідав росою на стіни туман.
— Я приніс з собою корчагу з вином, — сказав Ярополк, переступивши поріг.
— Ти хочеш випити напередодні нашої смерті? — запитала Юлія, що, кутаючись у теплу шаль, сиділа в кутку.
— Ні, я хочу випити з тобою напередодні нового життя, — бадьоро й жваво відповів Ярополк.
— Що сталось? — схопилась Юлія з лави. — Ти маєш вісті з поля, нам допоможуть печеніги?
Ярополк безнадійно махнув рукою.
— Що печеніги?! Я маю вісті з города Києва й заутра виїжджаю туди.
— Сядь, Ярополче… — кинулась вона до столу. — Зараз я наллю тобі вина.
Вони разом сіли до столу, Юлія притьма налила келих, допитливими очима дивилась на Ярополка.
— Це наша остання корчага, — спроквола говорив він, — але її не шкода випити… Надіюсь, у Києві пощастить випити не раз і, либонь, ще кращого вина… — Він до дна випив свій келих.
— Ти ніби сп’янів, Ярополче… Говори ж, говори, що сталось.
— Так, я сп’янів, і як не п’яніти… Володимир пропонує мені мир.
— Він прислав своїх слів? Але, може, це тільки обман?
— Ні, я посилав до нього воєводу Блюда, нині він повернувся. Володимир згодився зі мною говорити.
— Бережись, Ярополче. У Візантії, я знаю, так роблять і вбивають.
— Ні, Володимир цього ніколи не зробить — я знаю брата…
— Тоді за це справді варто випити. Тепер ти налий келих мені. За що ж ми вип’ємо?
— П’ю за те, щоб щасливо дістатись до Києва, дійти згоди з Володимиром.
— Якої ж згоди ти можеш дійти?
— Думаю, що й надалі залишусь князем, — така була воля отця Святослава, а Володимир не порушить його слова.
— Отже, тоді…
— Так, тоді я залишаюсь, як і він, князем… Нам, звичайно, буде тісно вдвох у Києві… Що ж, я згоджусь, піду князем у якусь землю.
— Десь на південь, ближче до Візантії…
— Ти вгадала мої думки, але Володимир хитрий і може послати мене не на південь, а на захід — у червенські городи або у Волинь.
— І це непогано, Ярополче… Звідти близько до Польщі, Чехії, німців, а там є Феофано — жона Оттона… Проте ти мені не сказав, що буде зі мною, коли поїдеш до Києва.
— Воєвода Блюд домовився з Володимиром, що перші, і то завтра вранці, ми з ним під охороною дружини виїжджаємо до Києва, пізніше ж з воєводами виїдеш і ти.
— За все це, Ярополче, можна випити ще раз. О, яка я рада, що нам нарешті пощастить вирватись з цієї чорної фортеці
